Місцеві органи самоврядування по кожному платежу розробляють і затверджують положення, яким визначається порядок сплати і перерахування до місцевого бюджету податків, зборів (обов'язкових платежів).
2.3 Дефіцит місцевих бюджетів України
Аналіз стану місцевих бюджетів України за останні роки свідчать про дедалі напруженіший хід усього бюджетного процесу, ускладнення його формування і використання, про наявність дефіциту бюджету.
Бюджетний дефіцит - це сума, на яку в даному році витрати бюджету перевищують його доходи.
Для покриття бюджетного дефіциту держава вдається до позик, що спричиняють державний борг.
Державний борг - це сума нагромаджених у країні за певний час бюджетних дефіцитів. Розрізняють зовнішній і внутрішній державний борг.
Зовнішній державний борг – це борг іноземним державам, організаціям і окремим особам. Він лягає на країну важким тягарем, оскільки їй доводиться розраховуватись за нього цінними товарами, сировиною, надавати певні послуги, щоб сплатити відсотки й погасити сам борг.
Внутрішній державний борг - це борг держави своєму населенню. Відповідно до законодавства державним внутрішнім боргом є боргове зобов’язання уряду, виражене у валюті перед юридичними і фізичними особами. Тобто зобов’язання можуть мати форму певних позик, здійснених шляхом випуску цінних паперів від імені Уряду.
Бюджетний дефіцит вимагає вжиття енергійних заходів держави щодо його ліквідації. Насамперед це – це скорочення витрат бюджету, про те цей шлях дуже складний. Реальнішим і досконалішим є зміни у податковій і кредитній політиці, які призвели б до пожвавлення економічного життя, передусім зростання виробництва і його ефективності.
Розділ 3. Проблеми формування місцевих бюджетів та шляхи їх вирішення
3.1 Проблеми формування місцевих бюджетів та шляхи їх вирішення за кордоном
У міжнародній термінології місцеві податки і збори визначаються як локальні податки, які є основною статтею доходів місцевих бюджетів у більшості західних держав.
У середині 90-х рр. за рахунок місцевих податків формувався 61 % комунальних доходів у Швеції, 51% - у Данії, 46% - у Швейцарії, 43% - у Норвегії, 36% - у Франції, 34% - у Фінляндії, 31% - в Іспанії. Дуже високий цей показник у СІЛА. Водночас у Греції він становить лише 2%, у Словенії, Румунії, Нідерландах – 5%, в Угорщині – 4%, в Болгарії – 1%, в Латвії - 6%.
Внаслідок багатовікової еволюції на Заході склалася розгалужена система місцевих податків і зборів, характерною особливістю яких є:
- численність: у Бельгії запроваджено 100 місцевих по датків і зборів, в Італії - 70, у Франції - більш як 50. Разом з тим в окремих країнах застосовується лише кілька місцевих податків, а у Великобританії, наприклад, - лише один (до 1990 р. це був податок з нерухомого майна. Урядом Маргарет Тетчер його замінено на подушний податок, який також вважається майновим);
- масовість: податки сплачуються фактично всім дорослим населенням, незалежно від соціального статусу та рівня доходів. Наприклад, у США в бюджеті сім'ї з чотирьох осіб з річним доходом 50 тис. дол. платежі за всіма місцевими податками становлять у середньому 4.4 тис. дол. щорічно - 8,9 % її доходів. У цілому цей показник в окремих штатах мінімальний і дорівнює 3.5 %, а в інших сягає 14 % доходів сімей зазначеної категорії;
- регресивність: частка місцевих податків і зборів зменшується стосовно сукупного розміру доходів, якщо доходи зростають. У той же час частина країн щодо головних місцевих податків застосовують прогресивні ставки оподаткування (Фінляндія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія) при оподаткуванні особистого майна громадян;
- застосування права податкової ініціативи. В унітарних країнах місцеві органи влади, як правило, такого права не мають. Усі види місцевих податків запроваджуються законами, які ухвалює парламент країни. Місцеві органи влади мають повноваження щодо встановлення ставок податків у межах законодавчо визначених їхніх граничних рівнів. До компетенції місцевих органів влади включено також право приймати рішення про запровадження місцевих податків, визначених законодавством. У деяких країнах застосовується інша модель контролю центрального уряду за місцевими податками. Місцеві органи влади самостійно встановлюють місцеві податки і збори, а центральна . влада обмежує їхні максимальні ставки. З 1983 р. така практика діє в Норвегії та Бельгії. У федеративних державах основне коло питань місцевого оподаткування перебуває в компетенції суб'єктів федерації. Види місцевих податків встановлюються органами влади штатів у США, кантонів - у Швейцарії, владними структурами провінції Квебек - у Канаді. Ставки місцевих податків у цих країнах визначають муніципалітети. Разом з тим і в більшості федеративних країн законодавство федерації певною мірою регламентує застосування місцевих податків і зборів. Основні моделі податкових систем місцевих органів влади. В основі лежить спосіб, за допомогою якого встановлюються і зараховуються до місцевих бюджетів окремі місцеві по датки. Розглянемо це на прикладі прибуткового податку.
Перша модель. У ФРН, Австрії, Іспанії, Люксембурзі місцеві органи влади автоматично отримують фіксований від соток (частку) від прибуткового податку по країні, який зараховується до всіх рівнів бюджетів.
Друга модель. У Бельгії, Канаді (крім Квебеку), Данії, Норвегії місцеві органи самостійно встановлюють додаткові місцеві надбавки до ставок прибуткового податку, що надходить до центрального бюджету.
Третя модель. Місцеві органи цілком самостійно встановлюють ставки оподаткування та його базу з прибуткового податку. Відповідні місцеві податки не враховуються центральним урядом при визначенні прибуткового доходу для податків, які надходять до центрального бюджету. Така модель податкової системи застосовується у Швейцарії, провінції Квебек (Канада) та в деяких інших країнах. У США місцеві ставки прибуткового податку враховуються при визначенні ставок цього податку до центрального бюджету.
Місцеві податки за формою встановлення їх та за способом зарахування до місцевих бюджетів також поділяються на 3 групи:
• перша група: прямі й непрямі місцеві податки, які майже в усіх країнах запроваджуються місцевими органами влади і повністю надходять до їхніх бюджетів. Прямими податками в цій групі є промисловий по даток, податки на нерухоме майно фізичних осіб, на землю, автомобілі, професію тощо. Непрямими податками в цій групі є індивідуальні й універсальні місцеві акцизи на споживання предметів широкого вжитку та інших ресурсів. Це акцизи на бензин, алкогольні напої та інші товари. В Японії - акцизи на споживання газу та електроенергії. У Великобританії місцевих непрямих податків немає;
• друга група: податки, що встановлюються місцевими органами влади як надбавки до загальнодержавних по датків або як відрахування від них (місцеві надбавки до земельного та сільськогосподарського податків в Італії, відрахування від Прибуткового податку фізичних осіб, податок на прибуток корпорацій у США, надбавка до податку на додану вартість у Франції та ін.);
• третя група місцевих податків найбільша. Серед них: податки на заняття торгівлею, на собак, на розваги, на видовища, на володіння транспортними засобами, на торгівлю спиртними напоями, на надання ліцензій на спадщину, на подарунки, на осіб, котрі володіють двома квартирами, на мисливство та рибальство, на відкриття питних закладів, готелів, на прибирання вулиць і ліквідацію побутових відходів, на кар'єри, на рекламу та інші (подібних податків центральна влада, як правило, не стягує).
Основну роль у країнах із розвиненою ринковою економікою відіграють майнові місцеві податки, у першу чергу на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб і на землю. У США за рахунок податків на майно формується близько 45 % усіх доходів місцевих бюджетів, у Франції - 40 %.
У федеративних державах суб'єкти федерацій мають власні служби, які збирають місцеві податки. Муніципальні податкові служби є і в органах місцевого самоврядування в багатьох федеративних та унітарних державах. Контроль за стягуванням загальнодержавних податків, які надходять до центрального бюджету, здійснюють державні податкові служби.
3.2 Проблеми формування місцевих бюджетів та шляхи їх вирішення в Україні
Одна із основних особливостей унітарної держави – концентрація дій регіональних і місцевих органів управління на виконанні базових напрямів економічної політики центру. Але для досягнення єдності цілей переконання і бажання недостатньо; для цього потрібні і відповідні економічні можливості, які залежать від обсягів доходів регіональних бюджетів.
Разом з тим слід зазначити, що розширення прав і обов’язків органів місцевої влади в умовах, що склалися, не завжди відповідає їх економічним можливостям, і питання поповнення доходів місцевих бюджетів, як і раніше, залишаються актуальними.
Прийняті Верховною Радою України Закони "Про місцеве самоврядування в Україні" і "Про бюджетну систему України" визначають, що "місцеві ради народних депутатів у межах свої компетенції самостійно розробляють, затверджують і виконують бюджети відповідних територій". Здавалося б, що все логічно, але "межі своєї компетенції" так замикаються на рівні Кабінету Міністрів і Верховної Ради України, що ось уже протягом ряду років і держава в цілому, і регіони "звично" затверджують бюджети зі значними запізненнями, а в деяких випадках – і наступного року. Немає необхідності говорити про те, як негативно це впливає на розвиток економіки.
Але такого стану на регіональному і місцевому рівнях могло б і не бути, якби кожна ланка бюджетної системи мала чітку, визначену законом доходну базу.
Аналіз проблем місцевих бюджетів України, а також теорії та практики побудови багаторівневих бюджетних систем у країнах з ринковою економікою дозволяє зробити висновок, що існуюча система формування місцевих бюджетів має ряд серйозних недоліків:
висока ступінь концентрації фінансових ресурсів у державному бюджеті країни, що знижує значення регіональних і місцевих бюджетів у вирішенні життєво важливих для населення завдань;
регулюючі доходи відіграють домінуючу роль у структурі надходжень до регіональних і місцевих бюджетів, в той час як частка закріплених за територіями податкових платежів низька;
практично щорічна зміна видів податків, що зараховуються до місцевих бюджетів;
відсутність єдиних та досить стабільних нормативів (наприклад, на кілька років) відрахувань від загально державних податків до місцевих бюджетів;
відсутність єдиних правил ув’язки доходів місцевих бюджетів і регіональних податкових надходжень, а також науково обгрунтованої методики міжрегіонального перерозподілу доходів.
Сьогодні найбільш проблемним є питання взаємовідносин між бюджетами різних рівнів з приводу розподілу між ними доходів і видатків. Як показали результати досліджень, нині діючий бюджетний механізм, при якому місцеві ради вищого рівня встановлюють нормативи відрахувань від регулюючих податків і зборів та суми дотацій, призводить до погіршення функціонування місцевих бюджетів нижчого рівня. Це, в свою чергу, не дає змоги профінансувати всі необхідні видатки, що тягне за собою погіршення стану соціально-економічного розвитку.
Розглянемо в цьому зв’язку три найбільших джерела доходів – ПДВ, податок на прибуток підприємств і прибутковий податок з громадян.
Частка ПДВ у доходах бюджету становила у 1996 році 26,09 відс. Таким чином, закріплення ПДВ за державним бюджетом не могло негативно не позначатися на формуванні доходної частини місцевих бюджетів. Очевидно, що ПДВ (як і акцизний збір) не можна "прив’язувати" до конкретної території за принципом: де стягується більше податку в розрахунку на 1 жителя, там населення має право і на більші бюджетні витрати. Відомо, що ПДВ виплачується підприємствами, хоча його тягар, врешті-решт, несуть громадяни, які є "замикаючими" споживачами продукції та послуг. В тому і полягає специфіка діяння ПДВ, обчислюваного за прийнятим у Європі кредитним методом (шляхом вирахування з податку на продажі податку на купівлі), що , мобілізуючи до бюджету відповідні суми коштів, він розподіляється по ланцюгу платників пропорційно вартості, доданій ними до кінцевого продукту. Тому, щоб визначити величину податкового тиску даного обов’язкового платежу на доходи жителів даної території, необхідно провести спеціальні розрахунки, вірогідність яких забезпечити досить складно. Так, наприклад, у Німеччині надходження від ПДВ розподіляється не за принципом джерела (тобто не за місцем виплати податку), а в основному (на 75 відс.) залежно від чисельності жителів (тобто в розрахунку на душу населення).
Висновки
В результаті опрацювання матеріалів виявлено, що місцеві бюджети – це не просто балансові розрахунки доходів і витрат, які мобілізуються і витрачаються на відповідній території, а й важлива фінансова категорія, основу яких становить система фінансових відносин, що складається між місцевими та державним бюджетом. Місцеві бюджети є головним каналом доведення до населення кінцевих результатів суспільного виробництва, спрямованих на суспільне споживання. Саме через них суспільні фонди споживання розподіляються в територіальних розрізах. Крім того, саме з місцевих бюджетів фінансується розвиток галузей виробничої сфери, в першу чергу місцевої промисловості і комунального господарства.
Практичне дослідження процесу формування місцевих бюджетів довело, що на сьогоднішній день місцеві органи влади не володіють достатніми фінансовими ресурсами для організації управління економікою і соціальною сферою на своєму рівні. Це обумовлено цілою низкою обставин:
- високим рівнем концентрації фінансових ресурсів у державному бюджеті країни, що знижує значення регіональних і місцевих бюджетів вирішенні життєво важливих для населення задач;
- домінуючою роллю регулюючих доходів у структурі надходження коштів до місцевого бюджету низькою часткою закріплених за територіями податкових платежів;
- нині діючою практикою формування місцевих бюджетів, при якій збережений поки що в своїй основі механізм централізованого встановлення нормативів відрахувань від регулюючих доходів, хоча вони й знаходяться у протиріччі з принципами бюджетної децентралізації;
Таким чином, аналіз проблем функціонування місцевих бюджетів базового рівня бюджетної системи, а також теорії та практики існування бюджетних систем в країнах з ринковою економікою дає змогу зробити висновки щодо здійснення заходів, спрямованих на покращення умов формування місцевих бюджетів.
По-перше, необхідно чітко розподілити компетенції щодо розв’язання конкретних завдань між центральними органами влади і органами регіонального та місцевого самоврядування, і поступово здійснювати перехід до децентралізації державних фінансів. У зв’язку з цим необхідно розподілити джерела податкових надходжень між центральними і місцевими владами в жорсткій ув’язці з виконуваними ними функціями, що повинно знайти своє відображення у законодавстві про місцеве самоврядування. До місцевих, зокрема, можна було б віднести пайові податки, податок на землю, податок за промисел, збір за забруднення навколишнього середовища, а можливо – і прибутковий податок громадян. У всякому випадку за рахунок податкових джерел місцеві органи влади повинні фінансувати до 60-80% своїх потреб.
По-друге, необхідно вдосконалити механізм міжтериторіального фінансового вимірювання. Практика показала, що такий метод регулювання місцевих бюджетів як вилучення надлишків бюджетних коштів до бюджету вищого рівня та застосування індивідуальних підходів до встановлення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів має багато недоліків. Спираючись на зарубіжний досвід, необхідно створити спеціальні бюджетні фонди фінансового вимірювання територій. А перерозподіл доходів між бюджетами одного рівня доцільно було б здійснювати з урахуванням податкової сили території та мінімального рівня, до якого повинно вимірюватись фінансові можливості цих територій. Тому вже сьогодні назріває необхідність визначення обґрунтованого нормативу бюджетної забезпеченості кожної області, району, міста з урахуванням економічного, соціального й екологічного стану відповідних територій. Існування таких показників дасть змогу визначити реальний розмір фінансових ресурсів для задоволення необхідних потреб регіонів, а також значно вдосконалити процедуру бюджетного планування.
Таким чином, вирішення цих та інших проблем стосовно формування і використання місцевих бюджетів в значній мірі визначило б розширення економічної самостійності регіонів країн. Адже те, наскільки вони політично незалежні і фінансово забезпечені, справляє істотний вплив на формування демократичних, ринково орієнтованих систем і підвищує шанси на успіх реформ.
Місцева влада часто постає перед необхідністю робити непростій вибір місцевих податків, цілей, на які будуть спрямовані її видатки, та метод управління і стимулювання процесів економічного розвитку. З цієї причини фінансування і формування бюджету місцевої влади є однією з найважливіших сфер державних фінансів, і тому потребує свого подальшого дослідження та пошуку нових підходів до реформування.
Список використаної літератури
1. Закон України "Про плату за землю" у редакції від 19.09.1998 №378/96 – ВР7.
2. Закон України "Про місцеві державні адміністрації" прийнятий 9.05.1999.
3. Діденко В.О. Предко В.І. Фінанси – Чернівці;2004 – с.234-240.
4. Черник В.Д. Основи податкової системи.: Навчальний посібник. – М. 1999р.
5. Кравченко В.М. Місцеві фінанси Украіни – К.; 2003, с.160 – 179.
6. Черник В.Д., Починок А.П., Морозов В.І. Основи податкової системи. – Фінанси: ЮНИТИ, 1998 – с.342 – 349.
7. Фінанси: Посібник для вузів / під редакцією Дробозиной Л.А. – М.:Фінанси – ЮНИТИ, 2003р.
8. Пасічник Ю.В. Бюджетна система України. – К.: Знання – 2006р., с.536 – 542.
9. Піхоцький В.Р. Ресурсні платежі та місцеві податки та збори – К.: "Професіонал", 2005р., - с.375.
10. Місцеве фінансування в Європі/ Видавництво Ради Європи – 1999р.
11. Кириленко В.П. Місцеві бюджети України . – К.: 2000р.
12. Опарін В.М. Фінанси. – К.: Ліра,2001. – с.54 - 64.
13. Даниленко О.П. Земельний податок та порядок обчислення його сплати.// Все про б/о. – 2005 - №21(524) 7. Якуль І.Є. Бюджетна політика України// Фінанси України – 1998 - №2. с.48 – 51.
14. Павлюк К.В. Місцеві бюджети і міжбюджетні відносини// Фінанси України – 2006 - №6 – с.24 – 30.
15. Крисоватий А.І. Мельник В.І. Місцеві податки та особливості їх спрямування// Фінанси України – 2005 - №1, с.100 – 106. 16. Про комунальний податок.: Лист ДПАУ// Урядовий кур’єр – 2006 - №20, - с.6.
16. Місцеві податки: плата за право голосу// Дзеркало тижня – 2006р. – с.8.
Страницы: 1, 2, 3, 4
