– ризиком зниження фінансової стійкості, який генерується недосконалістю структури капіталу, що породжує незбалансованість за обсягами позитивного і негативного грошових потоків підприємства;
– ризиком неплатоспроможності підприємства, який проявляється у зниженні рівня ліквідності оборотних активів, та призводить до розбалансованості позитивного і негативного грошових потоків підприємства в часі;
– процентним ризиком, який полягає в непередбаченій зміні процентної ставки на фінансовому ринку і може призвести до погіршення власних кредитних умов підприємства відносно його дебіторів, тобто підприємство буде надавати своїм дебіторам кращі умови, ніж само буде мати;
– правовим ризиком, тобто ризиком втрат через порушення вимог чинного законодавства, або наявність в ньому «лазівок»;
– рівнем професійної культури і професійної компетенції фахівців фінансово-економічних і юридичних підрозділів підприємств, з якістю кредитного менеджменту та рівнем документарного забезпечення укладання кредитних угод;
– криміногенним ризиком, ризиком шахрайства, які проявляються в розкраданні чужого майна або придбання прав на чуже майно шляхом обману або зловживання довірою;
– ризиком втрати ділової репутації, як самого підприємства, так і його контрагентів, пов’язаним з неспроможністю оцінити якісний склад учасників кредитних відносин;
– валютним ризиком, за умови, що підприємство проводить зовнішньоекономічну діяльність.
– інфляційним ризиком, який проявляється в знеціненні реальної вартості капіталу, а також очікуваних доходів від здійснення фінансових операцій в умовах інфляції, тощо.
Проблема кредитного ризику досліджується багатьма вченими як в Україні, так і за кордоном. Проте дослідники майже не приділяють належної уваги аналізу галузевих аспектів кредитних ризиків та розробці механізмів його мінімізації з врахуванням цього фактору, хоч наголошують на високій ризикованості об’єктів кредитування у промисловості.
Аналіз публікацій цих авторів та робіт зарубіжних учених показав, що більшість із них зводить сутність кредитного ризику до ризику неповернення позичальником основного боргу та відсотків за кредитною угодою. Підкреслюючи, що кредитний ризик є специфічним ризиком банку, більшість авторів кредитний ризик пов’язує саме з банківською діяльністю [58, с. 142].
Окремі автори у роботах, кредитний ризик розглядають як ризик емітента, який випустив боргові цінні папери, тобто взяв на себе певні фінансові зобов’язання [37, с. 97]. Оскільки цінні папери можуть випускати як підприємства, так і держава, то є можливість виділити три типи кредитного ризику: кредитний ризик банку, підприємства та держави, які взяли на себе певні фінансові зобов’язання.
На нашу думку, зводити кредитний ризик лише до невиконання кредитних зобов’язань недоцільно. На це вказується і в наукових джерелах. Зокрема, Р.В. Пікус наголошує на тому, що не можна зводити кредитний ризик до простого дефолту [90, с. 440]. Адже суть кредитного ризику полягає в більш глибокому понятті – стосунках між кредитором і позичальником.
Для систематизації існуючих підходів до поняття та класифікації кредитних ризиків пропонуємо виділити кілька основних критеріїв, за якими можна їх розрізняти. Першим таким критерієм є джерело виникнення або сфера появи кредитного ризику.
Як вказує Л.О. Примостка кредитний ризик можна розглядати як кредитний ризик на рівні окремої позики так і ризик кредитного портфеля, відповідно до цього виділяються і методи управління кредитним ризиком [69, с. 85]. Вітлінський В.В. та очолюваний ним колектив авторів суттєво розширюють суть кредитного ризику. Вони визначають його як поняття, що асоціюється не лише з процесом кредитування, а й має відношення до всіх фінансових угод, для яких характерним є виникнення пари «кредиторська вимога-боргове зобов’язання». Це стосується кореспондентських рахунків даного комерційного банку в інших банках, операцій з фінансовими інструментами, операцій з цінними паперами, а також лізинговими та факторинговими операціями» [43, с. 30]. Такий підхід безумовно є досить широким і стосується різноманітних фінансових операцій. Але виходячи з того, що кредитний ризик, є перш за все ризиком, пов’язаним із кредитними відносинами така позиція авторів не є виправданою.
Уткін Є.А. розподіляє кредитний ризик на кілька інших структурних позицій: ризик неповернення кредиту, депозитний ризик, лізинговий, факторинговий, форфейтинговий [84, с. 61]. Суть ризику неповернення кредиту випливає з назви цього виду ризику. Депозитний ризик пов’язаний з відзиванням вкладниками своїх внесків з кредитної установи до моменту закінчення угоди. Під лізинговим ризиком вчений розуміє ризик, який виникає при лізингових операціях як втрата комерційної репутації, погіршення фінансового стану лізингоодержувача, економічної, соціально-політичної та фіскально-монетариської ситуації в країні перебування цієї компанії, зниження ціни продажу та обсягів угод, умов експлуатації об’єкту лізингу. Факторинговий ризик – це ймовірність одержання певного результату внаслідок купівлі спеціалізованою фінансовою компанією грошових вимог експортера до імпортера. Форфейтинговий ризик – це ризик кредитної організації з оплати боргового зобов’язання імпортеру, без права регресу боргових і платіжних документів на попереднього власника.
Перевагою даного підходу є те, що автор вводить нові типи кредитного ризику. Водночас цим переліком не вичерпується різновиди ризиків, пов’язані з відображенням різновидів кредитів. Тому перелік таких ризиків можна доповнювати відповідно до класифікації кредитів.
Тому відповідно до критерію – джерело виникнення, кредитний ризик можна класифікувати на кредитний ризик щодо кредитної операції та портфельний кредитний ризик. Перший – стосується кредитної операції щодо конкретного позичальника та залежить від здатності позичальника повернути позичені кошти, другий – виникає як сукупність ризику за кредитними операціями.
Другим критерієм, на нашу думку, може служити межа збитку кредитного ризику. Саме негативний результат є відправною точкою, який визначає критерій межі збитку. У спеціальній літературі [41, с. 67] наводиться «піраміда» ризиків, яка передбачає поділ ризиків на звичайні, малі, середні, великі та катастрофічні ризики. Звичайно, втрати у разі настання катастрофічних ризиків є найбільшими, а у разі звичайних ризиків – найменшими.
Такий же поділ ризиків можна зустріти і в зарубіжній літературі, зокрема Гофман Клаус виділяє три типи ризиків: малий, середній, великий. Перший призводить до зміни шляхів підприємницької мети, середній ризик сприяє тому, що підприємець змінює мету та стратегію підприємства, а великий ризик взагалі загрожує існуванню підприємства [18, с. 23]. Глущенко В.В. конкретизує межі ризику за величиною збитку і каже, що допустимий ризик – це ризик, у результаті якого суб’єкту господарської діяльності загрожує втрата прибутку, критичний ризик загрожує втратою виручки, а катастрофічний ризик викликає неплатоспроможність підприємства [26, с. 23].
Виходячи з цього, виникає питання, який ризик можна вважати катастрофічним, а який таким, що не несе суттєву загрозу окремому суб’єкту господарювання? Наприклад, катастрофами у США до 1997 р. вважалися події, які впливали на багатьох людей і завдавали збитків на 5 млн. дол. Сьогодні такими вважаються події, які спричинили збитки на суму у 25 млн. дол. [59, с. 42].
Катастрофічний стан у банківській діяльності означає банкрутство банку. Так, вітчизняним законодавством встановлено норматив «великих» кредитних ризиків, який не може перевищувати 8 – кратний розмір регулятивного капіталу банку. І, як відмічають, В.І. Грушко та Л.Ю. Петриченко, недотримання вимог нормативів діяльності комерційного банку може призвести до граничної небезпеки [27, с. 24].
Із виділенням рівня ризику, залежно від межі збитку, пов’язано і те, що окремі автори виділяють ризик банкрутства [8, с. 27]. Адже банкрутство найчастіше є наслідком незадовільних результатів господарювання або катастрофічних ризиків.
Звичайно, виправданою є розробка моделей визначення неплатоспроможності підприємств або банкрутства для суб’єктів господарювання однієї галузі. У такому випадку, враховуючи галузевий аспект, визначення допустимого, критичного або катастрофічного ризику є точним. Відомо, що у США вже у 80‑роках економісти звернули увагу на той факт, що швидке зростання активів банку може призвести до концентрації вкладень з підвищеним ступенем ризику та зниження якості управління активами. Тому було розроблено модель GSM, сприяла розпізнаванню початкової стадії процесів, що переростають у неплатоспроможність банків [81, с. 120].
Спеціалісти у галузі страхування до проблеми величини збитку від ризику підходять з позиції покриття збитків. Так, у підручнику [82, с. 12] зазначається «…перевага самострахування полягає в тому, що воно допомагає оперативно відшкодувати невеликі збитки. …Один великий ризик може призвести до необхідності ліквідувати підприємство».
Виходячи із сказаного вище, можна зробити такий висновок. Допустимий ризик – це ризик, який не призводить до суттєвих змін фінансового стану суб’єкта господарювання, а збитки, що виникають при цьому можуть покриватися за рахунок резервних фондів підприємства. Така ситуація є характерною і для фінансових установ. Так, банки формують резерви залежно від якості кредитного портфеля, диференційованого за рівнем кредитного ризику та розміру можливих втрат. Страхові організації формують страхові резерви для відшкодування збитків страхувальників та гарантійні фонди, а для покриття власних ризиків – резерв коливань збитковості.
Критичний ризик призводить до змін у фінансовому стані суб’єкта господарювання. Збитки, що виникають при цьому, можуть покриватися як із резервних фондів підприємства, так і з фондів страхових організацій. Катастрофічний ризик призводить до втрат фінансових ресурсів та банкрутства організації.
Тому відповідно до зазначеного критерію кредитний ризик можна класифікувати на: допустимий, критичний та катастрофічний.
Наступним критерієм класифікації є фактор впливу на ризик [43, с. 141]. Причому, як вказують Ю.А. Соколов і Н.А. Амосова сьогодні «…недооцінюється можливість діалектичного переходу власне ризику у категорію фактору, який спричиняє ризик і навпаки» [81, с. 17]. Тобто виходячи з цього можна констатувати, що на окремий ризик впливає велика кількість різноманітних факторів. Причому, класифікація цих факторів є ще більш складною, на наше переконання, тому що повинна стосуватися як аспектів на рівні підприємства, галузі, так і впливу зовнішніх факторів, а також враховування людського фактору.
Страницы: 1, 2, 3, 4
