Діалог є для Платона єдиним засобом, формою, за допомогою якої можна познайомити інших з процесом філософської творчості, тому через діалог він виражає свої ідеї.
Для розуміння філософської спадщини Платона велике значення має з'ясування того, чому у нього немає систематичного, послідовного і продуманого викладу і розвитку висунутих ним ідей і концепцій. Дійсно, Платон сформулював безліч глибоких ідей, але не лише не систематизував їх, але навіть, схоже, і не намагався це зробити. Зрозуміло, така позиція була не випадковою.
Навіть у зрілому віці Платон не прагнув до систематичного викладу своїх поглядів, оскільки був переконаний в тому, що філософствування, пошук, дослідження не можуть закінчитися яким-небудь стабільним результатом. У цьому плані діалоги є етапами, фазами пошуку, дослідження і досягнуті завдяки діалогам результати можуть носити лише тимчасовий характер.
Філософські ідеї Платона, як вже наголошувалося раніше, не є логічно стрункою філософською системою. Деколи його думки суперечливі, що проте не означає їх обов'язкову помилковість. Проте Платона не випадково вважають родоначальником ідеалізму, оскільки принципи ідеалізму і, зокрема, притиснутий свідомості, ідеї над буттям, явищем викладені їм достатньо послідовний і глибоко. Більш того, цей принцип добре є видимим в його основних діалогах.
У Платона немає робіт або робіт, спеціально присвячених розробці проблеми пізнання, буття або діалектики. Його ідеї по цих проблемах висловлені в багатьох діалогах. Вчення про буття в основному викладене в діалогах “Держава”, “Теетет”, “Парменід”, “Філеб”, “Тімей”, “Софіст”, “Федон”, “Федр” і листах Платона.
У основу вчення про буття Платоном покладено три субстанції: єдине, розум і душа. Однозначно визначити єство цих понять неможливо, оскільки Платон дає загальну характеристику єств цих понять, яка дуже суперечлива і, деколи, містить думки, що взаємно виключають один одного. Спроба визначити природу походження цих першооснов виявиться важко здійснюваною із-за приписування цим єствам властивостей, що незрідка несумісних і навіть виключають один одного.
З врахуванням цих попередніх зауважень проаналізуємо єство відмічених першооснов. Єдине трактується Платоном головним чином як основа всякого буття і дійсності, як першооснова. Єдине не має жодних ознак або яких-небудь властивостей, по яких можна було б визначити його єство. Воно не має частин і, отже, не може мати ні почала, ні кінця, ні середини. Одночасно єдине не є буття, а виступає як ніщо. Єдине виступає як єдине, але одночасно як багато що і безконечна безліч. Єдине, про що з визначеністю можна сказати про єдиний, відзначає Платон в “Парменіде” - це те, що “якщо єдине не існує, то і інше не існує”.
Першопричиною всякого сущого - явища і речі - у Платона виступає також розум. Зрозуміло, розум трактується Платоном не лише онтологічно, але і гносеологічно. Розглядаючи розум як одну з першопричин, Платон вважає, що саме розум разом з іншими першопричинами складає суть Всесвіту, і тому мудреці вважають, що “розум у нас - цар піднебіння і землі...” Розум не лише одна з основних складових Всесвіту, він також вносить порядок і розуміння до неї. “Розум устрояє все”, у тому числі явища, гідні “світового порядку - Сонця, Місяця, зірок і всього кругообертання небесного зведення”. У Платона зустрічаються вислови, в яких розум виступає як життя, як щось живе, але, насправді, розум розглядається не як яка-небудь жива істота або властивість, а швидше як раціональне родове узагальнення всього того, що живе, володіє здатністю жити. Виражено це в досить узагальненою, можна сказати, метафізичній формі.
Третьою основною онтологічною субстанцією у Платона виступає душа, яка підрозділяється на “світову душу” і “індивідуальну душу”. Природно, що як субстанція виступає “світова душа”. Походження душі трактується Платоном неоднозначно. Як і при характеристиці єства двох попередніх субстанцій у Платона зустрічається немало суперечливих думок. З врахуванням сказаного платонівську “світову душу” можна представити як щось створене із змішення вічного єства і того єства, яке залежить від часу. Душа виступає як суще для того, щоб об'єднати світ ідеї з тілесним світом. Вона виникає не сама по собі, а по волі деміурга, під яким мається на увазі “вечносущий бог”. Коли весь склад “душі був народжений у згоді із задумом того, хто його складав, цей останній почав владнувати усередині душі все тілесне і приладнав те і інше один до одного в їх центральних крапках. І ось душа, простягнута від центру до меж піднебіння і що закутує піднебіння по кругу ззовні, сама в собі обертаючись, вступила в божественний початок неперехідного і розумного життя на всі часи. Притому тіло піднебіння народилося видимим, а душа невидимою...”
Підсумовуючи онтологічне учення Платона, слід сказати, що як першопричина всього сущого він розглядає ідеальні субстанції - “єдине”, “розум”, “душу”, які існують об'єктивно, незалежно від свідомості людини.
Теорія пізнання Платона базується не на плотських знаннях, а на пізнанні, любові до ідеї. Схема цієї концепції будується за принципом: від речового тілесного кохання по висхідній лінії до кохання душі, а від неї до чистих ідей. Платон вважає, що ні відчуття, ні відчуття через свою мінливість ніколи і ні за яких умов не можуть бути джерелом дійсного знання. Саме більше, що можуть виконати відчуття - це виступити як зовнішній стимулятор, спонукаючий до пізнання. Результат відчуттів - це формування думки про предмет або явище, дійсне знання - це пізнання ідей, можливе лише за допомогою розуму.
Велику увагу Платон приділяє розробці питань діалектики. При цьому слід врахувати, що його відношення до діалектики мінялося у міру еволюції його філософських поглядів взагалі. Якнайповніше своє вчення про діалектику Платон виразив в діалогах “Парменід” і “Софіст”. Якщо в цілому резюмувати його погляди з цієї проблеми, то слід зазначити, що діалектика у нього виступає як основна наука, оскільки з її допомогою визначається єство всіх інших наук. Досягається це завдяки тому, що діалектика виступає і як наука, і як метод. Ось лише одне з діалектичних міркувань Платона, за допомогою якого розкривається єство понять: “Небуття, таким чином, необхідне є як в русі, так і у всіх пологах. Природа, що адже поширюється на все, іншого, роблячи все іншим по відношенню до буття, перетворює це в небуття, і, отже, ми по праву може назвати все без виключення небуттям і в той же час, оскільки воно причетне буттю, назвати таким, що його існує”.
Як метод діалектика виступає завдяки тому, що допомагає чітко розділяти єдине на багато що, зводити багато що до єдиного, дозволяє представити ціле як роздільно-єдину множинність. Ось яку дорогу дослідження пропонує Платон філософові-діалектикові: “Розрізняти все по пологах, не набирати одного і того ж вигляду за іншою і іншою за той же самий - невже ми не скажемо, що це (предмет) діалектичного знання? - Хто, таким чином, в змозі виконати це, той зуміє достатньою мірою розрізнити одну ідею, всюди пронизливу багато що, де кожне відокремлене від іншого; далі він розрізняє, як багато відмінних один від одного ідей охоплюються ззовні однією і, навпаки, одна ідея зв'язана в одному місці сукупністю багато, нарешті, як багато ідей абсолютно відокремлено один від одного. Все це називається уміти розрізняти по пологах, наскільки кожне може взаємодіяти (з іншим) і наскільки немає.”
Великий інтерес представляє соціальна філософія Платона. По суті, він був першим з грецьких мислителів, хто дав систематичний виклад вчення про державу і суспільство, які він, судячи з усього, насправді, ототожнював. Держава, по Платону, виникає із-за природної потреби людей до об'єднання з метою полегшення умов свого існування. Згідно Платону, держава “виникає, коли кожен з нас не може задовольнити сам себе, але має потребу ще ув багатому - таким чином, кожна людина залучає то одного, то іншого для задоволення тієї або іншої потреби. Випробовуючи нужду багато в чому, багато людей збираються воєдино, аби мешкати спільно і надавати один одному допомогу: таке спільне поселення і отримує у нас назву держави...”
Розробляючи концепцію ідеальної держави, Платон виходить з тієї відповідності, яка, на його думку, існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. У державі і в душі кожної окремої людини є одні і ті ж початки. Трьом початкам людської душі, а саме: розумному, лютому і жадаючому в державі відповідають три аналогічних почала - дорадче, захисне і ділове, а останнє у свою чергу формує три стани - філософів-правителів, воїнів-захисників і виробників (ремісників і землеробів). Держава, по Платону, може вважатися справедливою лише в тому випадку, якщо кожен з трьох його станів виконує в нім свою справу і не втручається в справи інших.
У державі можуть існувати три основні форми правління - монархія, аристократія і демократія. У свою чергу, кожна з них ділиться на дві форми. Законна монархія - це влада освіченого царя, незаконна, - тиранення; влада освічених і небагато - аристократія, влада небагато, що думають лише про себе, - олігархія. Демократія як влада всіх може бути законною і незаконною. Симпатії Платона однозначно на стороні царської влади.
Кожна форма держави, по Платону, гине із-за внутрішніх протиріч. Тому, аби не створювати в суспільстві передумов для хвилювань, Платон ратує за помірність і середній достаток і засуджує як надмірне багатство, так і крайню бідність.
Управління державою Платон характеризує як царське мистецтво, головною для якого є наявність дійсного царського знання і здатність управляти людьми. Якщо правителі мають такі дані, то буде вже неважливо, чи правлять вони за законами або без них, добровільно або проти волі, бідні вони або багаті: приймати це в розрахунок ніколи і ні в якому разі не буде правильним.
Наше уявлення про старогрецьку філософію буде неповним без аналізу філософської спадщини Аристотеля (384-322 до н. э.), одного з найбільших мислителів в історії людської цивілізації. Аристотель народився в Стагире, саме тому його інколи називають Стагирітом. У сімнадцятилітньому віці Аріистотель стає слухачем Платонівської академії і залишається там протягом двадцяти років до смерті Платона. Покинувши академію, він вісім років був вихователем знаменитого царя і полководця Олександра Македонського. У 335-334 роках недалеко від Афін організував учбовий заклад під назвою Лікей, де він разом зі своїми послідовниками виучував учнів філософії.
Характеризуючи погляди Аристотеля, слід сказати, що спочатку він знаходився під сильним впливом учення Платона, але поступово звільнився від нього, потім піддає його критичному аналізу і створює власне філософське учення. Приголомшує масштаб діяльності старогрецького мислителя. Практично не було в той період науки, якою не торкнувся б Аристотель і до розвитку якої він не вніс би свій внесок. Ось назва лише деяких його робіт, по яких можна скласти уявлення про його наукові інтереси: “Категорії”, “Аналітика перша і друга”, “Фізика”, “Про небесні явища”, “Про душу”, “Історія тварин”, “Політика”, “О мистецтві поезії”, “Метафізика”.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
