74. Философия русского космизма.

Русский космизм является философским направлением с большими традициями в культуре России и объединяет не только философов, а также учёных, религиозных мыслителей, писателей, поэтов, художников. Само существование
“русского космизма” как философского течения даже в наше время вызывает острые дебаты.
Само зарождение русского космизма обусловлено в значительной степени своеобразной общественной и культурной обстановкой в России XIX в. Развитие русского космизма обязано во многом непременному противопоставлению этого философского направления самим основам западноевропейской науки и культуры.
Это противостояние заключало в себе возможность продуктивного диалога, способствовавшего изменению русского космизма, его прогрессивному воздействию на культуру научного исследования в XX в. Значительный интерес представляет нравственный, социально-философский смысл русского космизма.
Он способен питать собой весьма широкий спектр воззрений - от крайне реакционных до либеральных, которые озабочены поиском творческого примирения основных ценностей традиционного общества и культуры динамичной цивилизации.
Идеи русского космизма становятся особенно популярными в наше время, в том числе и благодаря тому, что многие предсказания космистов сбылись и продолжают сбываться.

Философско-религиозное течение.

Русский космизм П.А.Флоренского
П.А.Флоренский является одним из тех, кого по праву относят к традиции
"русского космизма". Он считал, что существует "идеальное родство" мира и человека, их "пронизанность друг другом", взаимосвязанность. Подобно древнегреческой философии он соотносит мир и человека как макрокосмос
(космос, большой мир, среду) и микрокосмос, являющийся в своём роде
"образом и подобием Вселенной" и несущий в себе всё, что есть в мире.
Несмотря на то, что космический подход к человеку лишает его полноты личностного бытия, Флоренский сумел найти выход из этой трудной ситуации. И мир и человек одинаково сложны и внутренне бесконечны, поэтому они могут рассматриваться как части друг друга. Можно с полным основанием считать мир биологически - вселенским телом человека, а экономически - сферой его хозяйствования. "Мир есть раскрытие Человека, проекция его" [2]. В этом заключается космически-антропологический дуализм (или двуединство)
Флоренского, который рассматривает его в рамках традиционного платонического дуализма горнего и дольнего (нашему миру противопоставляется иной, "премирный", который символически приоткрывается в реальностях земного бытия). Такой дуализм, по мнению Флоренского, можно преодолеть только в Церкви: "В ней действительность одухотворяется, освящается, обоживается" [3]. "Обоживание" является конечным результатом спасения всего мира через спасение человека, которое происходит в Церкви силами Христа и
Его Духа. Спасение устраняет конфликт человека и мира, это и есть
"космическая сторона христианства" [4]. У Флоренского, как впрочем и у многих платоников, картина бытия статична: динамические процессы, эволюция, история определяющего значения не имеют. Как считает Флоренский, вся история мира - это мрак, одна лишь "ночь, один страшный сон, растягивающийся в века". По моему мнению философия Флоренского - это космизм без эволюционизма ("преображение мира" не выходит за рамки отдельных церковных очагов и не проникает в мировую жизнь и социальную деятельность человека).

Христианский космос В.С.Соловьёва
Можно выделить несколько бесспорных идей космизма Соловьёва:
Идея всеединства, вечного органически целостного истинносущего мира, которая имеет религиозный характер (вне божественного начала бытие - это хаос).
Тайна сопричастности человека космосу в его (человека) божественной природе
(человек являясь посредником между Богом и материальным бытиём, проводником единящего действия на стихийную множественность, человек - устроитель и организатор вселенной.
В космосе Соловьёва главенствуют нравственно-религиозные смыслы
(целесообразности), которые определяют существо всех фаз и узловых моментов его эволюции и бытия.
Проблема полноты познания вообще не может быть представлена как гносеологическая (полное знание - это религиозно-мистическое мировосприятие
("восприятие мира в элементе софийности"), тем самым Соловьёв критикует рациональность как отвлечённое начало, подчиняя и преобразуя её в свете религиозного опыта и мистического созерцания.

Естественно-научное течение
Третий синтез космоса В.И.Вернадского
В результате своих изысканий относительно категорий пространства и времени
Вернадский пришёл к следующим выводам:
1) Пространство и время - реальные свойства реальных природных объектов, а не философские категории и априорные принципы познания, как они представлялись в философии Канта и в многочисленных вариантах этого представления. Иначе говоря, пространство и время - это слова для обобщения природных феноменов. Так же как наследственность имеет носителей в организмах - определённые комплексы биохимических структур, - так и пространство и время имеют своих носителей. В качестве примера можно привести необратимость времени, его однонаправленность (незаменимость прошлого и будущего) и дискретность времени (делимости времени на определённые части). Пространственные характеристики проявляются в геометрических построениях (понятия симметрии и диссиметрии природных объектов).
2) В физическом мире (мире механического перемещения тел) как в макромире больших величин и обычных скоростей, так и в микромире малых тел и огромных скоростей, причина времени не содержится. Т.е. время и пространство - не признаки физической реальности. Они не формируются в мире волн, колебаний, орбит и траекторий, не являются их признаком.
3) Все характеристики времени-пространства и жизни в её биогеохимическом выражении не только соотносятся, но и самым непосредственным образом совпадают.
Объективность и реальность пространства-времени позволили Вернадскому уверенно заявить о космическом характере жизни и обосновать третий синтез
Космоса, новое единство, в котором жизнь и живое вещество занимают не подчинённую, а равную позицию с другими природными сущностями. Вернадский объединяет изученные и обобщённые в науке реальные черты всеохватывающего
Космоса. Материя, радиация, энергия, проявления жизни - кроме этих сущностей в мире нет ничего. Эти сущности не сводятся друг к другу, существуют вечно как качественно разнородные области и одновременно вместе с другими, не эволюционируют одна в другую. Всегда есть устойчивая материя в виде атомов, всегда есть радиация, всегда есть энергия. И всегда есть жизнь, имеющая космическое значение.

Космическая философия К.Э.Циолковского
Важнейшими принципами космической философии, которые лежат в основе метафизики и научной картины мира Циолковского являются принципы атомистического панпсихизма, монизма, бесконечности, самоорганизации и эволюции.
Принцип атомистического панпсихизма напрямую связан с пониманием
Циолковским материи. Циолковский говорил, что "Я не только материалист, но и панпсихист, признающий чувствительность всей Вселенной. Это свойство я считаю неотделимым от материи". Все тела Вселенной "имеют одну и ту же сущность; одно начало, которое мы называем духом материи (сущность, начало, субстанция, атом в идеальном смысле)", что очень сходно с философией
Платона. "Атом-дух" ("идеальный атом", "первобытный дух") по Циолковскому,
"есть неделимая основа или сущность мира. Она везде одинакова. Животное есть вместилище бесконечного числа атомов-духов, так же, как и Вселенная.
Из них только она и состоит, материи, как её прежде понимали, нет. Есть только одно нематериальное, всегда чувствующее, вечное неистребляемое, неуничтожаемое, раз и навсегда созданное или всегда существовавшее" [13].
Следовательно, "атом-дух" - это элемент метафизической субстанции, лежащей в основе мира и отличной от элементарных частиц в современной физике.
Принцип монизма выражает единство субстанциональной основы мира, образуемой
"атомами-духами". "Материя едина, и основные свойства её во всей Вселенной должны быть одинаковы" [13]. Это означает: единство материального и духовного начал Вселенной; единство живой и неживой материи: "материя едина, так же ее отзывчивость и чувствительность"; единство человека и Вселенной, т.е. его участие в космической эволюции, в противовес христианским представлениям о бессмертии души; выводимость этических норм из метафизики космоса.
Принцип бесконечности распространялся Циолковским и на мир как целое, и на свойства пространства и времени, и на строение элементарных частиц вещества, и на структурную иерархию уровней космических систем, и на ритмы космической эволюции, и на возрастание могущества космического разума, и на отсутствие пределов для его возможной экспансии во Вселенной. Вселенная, по
Циолковскому, бесконечна в пространстве и времени и включает в себя бесконечную иерархию космических структур - от атомов до "эфирных островов" разного уровня сложности. Мысль Циолковского о возможности сосуществования во Вселенной множества космосов намного опередила своё время и теперь она нашла своё развитие в квантовой космологии.
Принципы самоорганизации и эволюции также являются ключевыми для метафизики космической философии и вытекающей из неё научной картины мира. "Всё живо", т.е. способно к бесконечной самоорганизации и эволюции. Циолковский был не согласен с толкованием космической эволюции как неуклонной деградации и его несогласие нашло своё выражение в принципах самоорганизации и эволюции.
Ритмические изменения Вселенной в метафизике космической философии очень близки бесконечным циклам эволюции. Эти принципы приобретают в контексте космической философии следующие значения: эволюция как периодические трансформации, в ходе которых возникают и разрушаются бесчисленные союзы "атомов-духов", образующих космические структуры разных уровней; самоорганизация как возникновение сложных (в том числе, живых) структур из более простых; эволюция и самоорганизация как "глобальный эволюционизм" (эти процессы могут быть спонтанными или направляться разумом).

Космическое бытие человечества по Циолковскому "может быть подразделено на четыре основных эры:
Эра рождения, в которую вступит человечество через несколько десятков лет и которая продлится несколько миллиардов лет.
Эра становления. Эта эра будет ознаменована расселением человечества по всему космосу. Длительность этой эры - сотни миллиардов лет.
Эра расцвета человечества. Теперь трудно предсказать её длительность - очевидно, сотни миллиардов лет.
Эра терминальная займёт десятки миллиардов лет. Во время этой эры человечество ... сочтёт за благо включить второй закон термодинамики в атоме, т.е. из корпускулярного вещества превратиться в лучевое. Что такое лучевая эра космоса - мы ничего не знаем и ничего предполагать не можем"
[13].
Современный космизм представляет собой программу становления человечества и космическая философия Циолковского может рассматриваться как перспективный вариант осуществления такой программы.

Ноосфера.
"области планеты, охваченной разумной человеческой деятельностью" (как определяет ноосферу "Философский словарь"

75. Витоки і основні риси західної (немарксистської) філософії 20 ст.

Криза класичної філософської парадигми нового часу. Нова парадигма протиставляє:

- об’єктивізм—суб’єктивізм

- раціоналізм—ірраціоналізм

- натуралістичному цинізму—гуманізм

- детермінізму – волюнтаристський лібералізм

- механістичній унітарності життя – універсум “життєвого пориву”,

“несвідомих потягів”

Людська цивілізація в 19 і особливо в 20ст. вперше набуває рис планетарності, вселюдськості. Зокрема, філософія стає “світовою” – її основні напрямки та школи здобувають статус світових тенденцій.

Сучасна філософія – спадщина критичного переосмислення класичної філософії і марксизму.
У центрі стоять насущні проблеми життя найголовніше – проблема людини.
Проблеми співвідношення загальнолюдського і національного, суспільного і індивідуального, загального і особливого.

76. Основні напрямки сучасної західної (немарксистської) філософії.
Загальна х-ка.

1.Неопозитивізм – як продовження позтивізму. Аналіз філософсько- методологічним проблем, висунутих у ході науково-технічної революції.
Редукція наукового знання до “чуттєво даного”

- логічний позитивізм (Вітгенштейн)

- лінгвістичний позитивізм

- семантичний позитивізм (Тарський, Карнап)

- постпозитивізм (Поппер)

- філософський аналіз

2. Екзистенціалізм – ідеї унікальності людського буття, підкреслення індивідуального. Ключовий елемент – поняття свободи

- атеїстичний (Сартр, Камю)

- релегійний (Марсель, Леперс)

3. Неотомізм – об’єктивний ідеалізм, релігійна філософія – офіційна філософська доктрина Ватикану (Жільсон, Марітен, Корет)
Базується на вченні Фоми Аквінського.
Нове: поворот від теоцентризму до антропоцентризму, спроба скорегувати релігію і науку, опора теорії пізнання на герменевтику і структуралізм, гуманістична орієнтація культури, увага до проблеми суспільного розвитку.

Інші релігійні позиції:

- теієрдизм (Пєр Тейєр де Шарден)- переосмислення теології в дусі теорії еволюції

- персоналізм (Муньє Боун) – спроба oб’єднати марксизм та екзистенціалізм.

4. “Філософія життя” (кін. 19 ст.) – Ніцше, Бергсон, Дільтей, Шпенглер.
Основа життя – воля, воля до влади.
Ніцше – поняття надлюдини.
Шпенглер – розгляд культурних утворень і цівілізації.

5. Класичний психоаналіз (Фрейд) – роль надсвідомого у житті людини

Неофрейдізм – Юнг, Адлер, Салліван, Фромм. Вихід за рамки біологічних характеристик людини.

6. Структуралізм – (Леві-Страсс, Лакан, Фукс, Гольдман, Барт) – людина, як об’єкт історичних, соціальних, культурних, етнографічних структур.

7. Прагматизм – ідея корисності, філософія – засіб дії людини на природу і суспільство.

8. Філософські течії на бізі класики – неогегелеянство і неокантіанство.

77. Позитивізм і його історичні форми.

Криза класичної філософії – матеріалізм вироджується в натуралістичну форму вульгарного матеріалізму. Спроби критично переосмислити – посилання суб’єктивних моментів досвіду.

1) перший позитивізм (Конт, Мілль, Спенсер) – філософія не є наукою з власним об’єктом, а узагальнює досягнення конкретних наук. Справжнє знання досягається лише як результат окремих наук. “Позитивне” – реальне, те, що можна відчути. Вся попередня філософія відкидається, бо орієнтувалась на поняття, що не мають досвідного обгрунтування.

2) 2га пол. 19 стор. – “другий позитивізм” або емпіріокритицизм (Мах,

Авенаріус). Намагання здобути знання про матерію як про безпосередньо

“спостережувальну” реальність.

3) Поч. 20ст. “третій позитивізм” або неопозитиізм (Вітгенштейн) – ідея логічного атомізму. Світ є сукупністю фактів, знання – теж факти

(висловлювання), між ними є взаємно-однозначна відповідність.

Філісофія виявляє характер відносин між ними. Твердження, що не мають фактичного обгрунтування – безглузді. Верифікація – метод відокремлення осмислених тверджень і “метафізичних”. Філософські твердження переводяться з форми загальності у форму одиничності і співставляються з фактами. Якщо співставлення неможливе – це

“псевдотвердження”. (логічний позитивізм)

4) К.Поппер – критика верифікації, ідея “фальсифікації” – пошук фактів, що спростовують твердження.

5) Сер. 30ч років – “семантичний позитивізм” (Тарський, Карнап).Перехід від реальності як сукупності чуттєвих даних до “значень”. “Академічна семантика” – суто логічна інтерпритація. Твердження є істиним тодо, коли є стан речей, що відповідає йому. “Загальна семантика” – філософія повинна пояснювати явища людського життя, виходячі із структури мови. Ототожнення реальності із формою її відображенням – мовою

6) Лінгвістичний позитивізм – функції слів у людській діяльності.

7) Постпозитивізм (Поппер) – відмова від істини як мети пізнання (є недосяжною) – поняття “правдоподібності”.

Кун – “Структура наукових революцій” – неможливість розуміння суті наукового знання поза історичним контекстом науки.

Лекатош – розвиток наукового знання через серію теорій, що змінюють одна одну і мають спільний базис. Відкидає вирішальну роль експерименту в науці.

Фейєрабенд – доповнення принципу емпіризму принципом “теоретичного плюралізму” – кожна теорія вдосконалює наші знання.

78. Екзистенціалізм: витоки, автори, ідеї.

Витоки: кін. 19 – поч. 20 ст. – нетрадиційне прочитання класиків з т.з. завдань сучасності. Англо-американське неогегельянство (Ройс, Бредлі,
Джентім та ін.) – філософія Гегеля як “філософія індивідуального”,
“ірраціональної діалектики”, “трагічної діалектики”.

Неокантіанські школи – марбурзька (Коген, Наторп) та фрайбурзька
(Віндельбанд, Ріккет, Ласк).

Поняття “екзистенція” – “внутрішнє” буття – дав Кєркєгор (1813-1855).

Екзистенціалізм – філософськє вираження потрясінь західної цивілізації у 20 ст. Усвідомлення людиною смертності та недосконалості.
Основні проблеми: людина, як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерть.

Засновник екзистенціалізму – Хайдегер (1889 - 1976).
“Екзистенція” – людське існування. Підкреслює процес “знелюднення” людини в сучасному світі. У процесі “спів-буття” гаситься людська індиідуальність, обезличення, перетворення на натовп, звільнення лише через смерть.

Сартр (1905-1980) – протиставляє “речове буття”, природу людському буттю.
Свобода – універсальна характеристика людського існування; заперечення матеріалізму та раціональності.

Франкфуртська школа (Адорно, Хоркхаймер) : підведення одиночного під загальне (суть раціоналізму) є насильством. Бунт проти всієї попередньої історії та культури.

Новітня форма екзистенціалізму – герменевтика (Гадамер). Відкидає уявлення про “абсолютність” початкових положень теорії. Досвід людини – скінченний, дослідження, пізнання – як гра.

Мова – конкретне втілення реальності, що є тотожністю буття, часу, історії.

Е.: - релігійний (Марсель, Ясперс) – рух світу до Бога, до самозаглиблення.

- атеїстичні (Сартр, Камю).

Вчення, що спираються на екзистенціалізм:

- гуманітарно-антропологічна орієнтація, філософська антропологія.

- Персоналізм (особистісьт – вища цінність земної цивілізації).

79. Філософська концепція З. Фрейда.

Фрейд (1856-1939) – засновник психоаналізу .
3 аспекти : пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний.

Спроба синтезу двох напрямків дослідження природи людини:

- розкриття психічних поривань внутрішнього світу

- аналіз впливу культурного та соціального середовища на формування психіки людини.

Психіка:

- несвідоме (несвідомі бажання і витіснені із свідомості ідеї)

- передсвідоме (у даний час не усвідомлюється, але легко може стати свідомим)

- свідомість – сприймання зовнішнього світу

Джерело психічної динаміки – бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрадки через дію.

Головні рушії поведінки – два інстинкти – самозбереження і сексуальний
(лібідо). Сублімація – процес відхилення енергії сексуальних потягів до інших соціальних цілей. – таким чином тлумачиться історя людства, соціальні події, суспільне життя.

Релігія – загальнолюдський нав’язливий невроз.

Суб’єктивна реальність людини – 3 сфери:

- “воно” – природжене, генетично первинне, несвідоме

- “Я” – сфера свідомого, посередник між несвідомим та зовнішнім світом

- “Над-Я” – результат впливу інших людей, установки суспільства.

Критика Юнга щодо ролі лібідо та тлумачення природи несвідомого . Несвідоме включає і колективний і особистий зміст психічного.

Фромм – перетворення психоаналізу у соціальну філософію за допомогою праць
Фейєрбаха та Маркса.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26