Рефераты. Проблема ментальності в українській народознавчій науці

3.2 Дослідження проблеми ментальності та менталітету в сучасній українській науці


В попередніх розділах дослідження відзначалось, що проблема ментальності була об’єктом розгляду українських дослідників і має значну історико-філософську традицію.

Однак і період приналежності України до СРСР дослідженню даної проблеми приділялось мало уваги і в українській науці, і в радянській загалом. Антинауково трактований як в теорії так і на практиці інтернаціоналізм сприяв формуванню в суспільній свідомості тези однаковість всіх “радянських людей”. Країна з багатьма національними культурами, мовами, звичаями почала втрачати специфічні, унікальні риси культури окремих народів, що її населяли. В деяких регіонах, в тому числі і в Україні, склалась критична ситуація із сферою функціонування національної мови, наприклад Розпад СРСР, значні зміни в економіці, культурі, соціальній сфері викликали зміну у поглядах на ознаки, що визначають сукупність нації, і, в тому числі, на проблему ментальності.

Серед сучасних українських дослідників, що вивчають проблему ментальності, національного характеру, окремішності, своєрідності українського етносу слід відзначити роботу П.І. Гнатенка “Національний характер” (Київ, 1992 р.);

Ментальність, як чинник відродження найкращих традицій української нації розглядаємо в роботах А. Бичко, І. Бичко, О. Нельми, М. Пірен... та ін.

П. Гнатенко в роботі «Національний характер» досліджує місце національного характеру в структурі суспільної свідомості. На прикладі аналізу національних характерів різних народів розкриває його зміст. Значну увагу дослідник приділяє історико-філософському аналізу виникнення і розвитку даного явища. Зокрема він наголошує, що в філософській і суспільно-політичній думці ХІХ ст. в зв’язку з аналізом національного характеру того чи іншого народу формується поняття “дух народу”, яке отримує в подальшому широке розповсюдження.

Аналізуючи національний характер в структурі національної психології, автор вважає, що найбільш повно і всебічно появляється національний характер в національній культурі, яка виражає етнічну своєрідність народу. В свою чергу, в національному характері відображаються досягнення загальнолюдської культури. Тут особливо наочно ілюструється діалектика одиничного і загального, прояв одиничного в загальному.

На думку П. Гнатенка, на формування національного характеру, його рис мають вилив установки на стереотипи. Власне вони і створюють той стержень, завдяки якому вимальовується реальний психологічний портрет національної спільноти. Як стверджує дослідник, послідовність тут може бути така: несвідома, установки, стереотипи, національний характер. Завдяки установкам, а потім і стереотипам, створюються уявлення як про “чужу” так і про “свою” спільноту. В питанні про взаємовідношення несвідомого і установки він виходить із тези, що несвідомо передує установці.

Велику увагу дослідник приділяє національним почуттям, як складовій частині національної психології. Вони відіграють значну роль у визначенні поведінки окремого представника етносу, частини етносу і етносу в цілому. Національні почуття істотно впливають на прояви національного характеру будучи основою формування установок і стереотипів. Вони створюють ніби емоціонально-психологічний фон прояву національного характеру. Національні почуття іманентно властиві народностям, вони характеризують їх поряд з іншим властивостями. Наявність національних почуттів свідчить про здоровий дух нації. Будучи важливим компонентом масової свідомості, національні почуття проявляються в економічній, політичній, духовній сфері.

Ігор Бичко зазначає, що специфічними рисами української ментальності є спрямованість на внутрішній емоційно-почуттєвий світ людини, у якому панує не холодний раціональний розрахунок “голови”, а жагучий поклик “серця” – в зв’язку з цим говорять про кордоцентризм української ментальності. Друга істотна риса української ментальності – її глибоко особистісний, з врахуванням непересічно-неповторного змісту людського існування у світі, підхід до тлумачення реальності, який, забезпечуючи унітарно-моністичну модель останньої, ставить натомість поліфонічно-плюралістичне її тлумачення, утверджує гармонійне розмаїття буття. Третя риса української ментальності – “антеїзм” – у якому розкривається така риса, як “зрощеність”, “злитість” людини з природою, лірично-поетичне, пісенне переживання рідної природи.

Отже, «ментальність , в його тлумаченні, - це національний характер (дух), який проллється на світоглядно-філософському рівні і розкривається у спільній духовно-психологічній орієнтації певної суспільної, насамперед, етнонаціональної групи, що інтегрує потік, індивідуальних вражень, уявлень, тощо у цілісне світобачення, світосприйняття, світовідчуття».

Галина Лозко зазначає що, поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичай, символи, що відрізняють їх від сусідніх народів.

На формування національного характеру впливає територія народу з її природніми особливостями. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, споглядання і спокою. Проте відзначається і така риса українського характеру, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те послуг.

Історичні чинники впливають на войовничість українського народу, «оскільки ця країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився «авантурничо козацький тип характеру».

Культура нації витворюється протягом довгого часу; починаючи з праобразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Національні образи світу, стереотипи поведінки, психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб є відображенням етнічної ментальності, тобто того, що можна назвати “духом народу”.

Національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації.

Сучасний український етнограф Анатолій Пономарьов вважає, що в українстві є два типи ментальності – землеробський та козацький. Першому з ний притаманний пріоритет жінки перед чоловіком, другому – пріоритет чоловіка перед жінкою. Жінка в українстві – це символ стабільності й землеробської праці.

Пономарьов зазначає, що від козацтва починаються витоки української нації, бо саме з ним пов’язані пробудження національної самосвідомості, формування національних інтересів і національних цілей.

«Козацька» етнічна самосвідомість також мала два рівні: побутовий та ідеологічний.

Важливим рівнем самосвідомості українців є етнічна самосвідомість, що включає два аспекти: усвідомлення генетичного зв’язку зі стародавньою Руссю і усвідомлення спільності з слов’янським світом.

Сучасний дослідник проблем ментальності Б.В. Попов під менталітетом розуміє «особливий стиль світосприйняття – стиль мислення і поведінки, властивий тільки даному етносу. Саме ментальність мислення і стереотип поведінки вирізняв один етнос від іншого».

Саме менталітет, на його думку, дає можливість відкрити “таємницю національності”, що полягає насамперед у манері розуміти речі. Ментальність закріплюється всім масивом етнічної культури, відтворює етнічні уявлення про рівень розвитку даної спільності, про позитивні якості і недоліки, головні елементи духовного життя, місце традицій і новаторства.

Попов слушно зазначає, що ментальність формується під впливом діяльності багатьох поколінь людей, і суспільні трансформації стосуються економіки, потім політико-правової системи, ідеології, системи цінностей, і вже в останню чергу ментальності. Отже, за своєю природою ментальність є «осадок» історії даного етносу.

О.В. Нельга, говорячи про українство, як етноментальний феномен, наголошує на тому, що українців як етнос можна завжди “впізнати” через їхню неповторну ментальність. Вдавшись до розгляду ментальності українців, він групує її навколо таких рис, як мовна специфіка, гуманність, демократизм, селянськість та індивідуалізм.

О. Нельга вважає за необхідне визнати, що мова – це найперша й найважливіша ментальна відмінність будь-якого етносу від інших. Мова – це перевернутий в ідеальне й засвоєний й перетворений етносом зовнішній світ разом з історією його засвоєння та перетворення.

Щодо гуманності українців, то вона, на думку дослідника, має різні форми вияву: не войовничість (миролюбність, лагідність), милосердність (благодійність, не мстивість), щирість (душевність, сердечність, гостинність), демократичність (козацькі традиції виборності, рівноправність жінки у сім’ї і т.д.).

Демократизм завжди пронизував увесь устрій життя українського народу, ставши суттєвою ознакою його менталітету. Він утілював, з одного боку, засади гуманізму, а з іншого – волелюбності і рівноправ’я.

Говорячи про селянськість українства, О. Нельга враховує не тільки ті чинники, що формували цю ментальну якість, а й ті, які сприяли не завжди добровільній її конверсії.

Загалом дослідник вважає, що така забарвленість, така специфіка українського менталітету зумовлена, в першу чергу, споконвічним землеробським способом життя українців. Разом з тим виділення окремих рис ментальності не означає, що інші етноси цих рис позбавлені. «Йдеться тільки про те, що ці риси виражені у українців найбільш виразно, рельєфно та інтенсивно».

Михайло Юрій, в праці «Етногенез та менталітет українського народу» в розділі І, вважає, що менталітет є певним соціально-психологічним станом суб’єкта – етносу, нації, народності, громадян, що втілює у підсвідомості результати тривалого і постійного вияву різних факторів: природно-географічних, соціально економічних, етнічний та ін.

М. Юрій виділяє особливості ментальності, формування яких відбувається в процесі етногенезу упродовж тривалого історичного періоду. Разом з тим, на думку дослідника, саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код нації і не може змінитися упродовж життя одного або декількох поколінь.

Правда соціальні катаклізми можуть істотно деформувати окремі ментальні ознаки.

Юрій особливо наголошує на практичному спрямуванні ментальності, як відповідному перевіреному поколіннями досвіді, певних домінуючих життєвих настроях, системі моральних цінностей і принципів, формах взаємин між людьми та родинних засадах, у різних компонентах культури та ін., що орієнтує людей на те, як утвердитися і вижити в навколишньому світі.

Процес етногенезу українського етносу на формування основних рис української ментальності М. Юрій розглядає в контексті теорії біоетногенезу Л. Гумінова.

Сучасна дослідниця М. Пірне у підручнику “Основи етнопсихології” (К., 1998 р.) говорить про ментальність як етнопсихологічний феномен. Що до структури, то у системі "ментальна настанова" виділяються три компоненти: емоційний (емотивний), вербальний (когнітивний) і поведінковий (конативний).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12



2012 © Все права защищены
При использовании материалов активная ссылка на источник обязательна.