Декарт, як і кожен вчений, спирався на усі здобутки попередніх дослідників. В якості своєї всезагальної математики Декарт розглядає алгебру, як це колись було означено ще давньогрецьким філософом-неоплатоніком Проклом ("mathesis universalis" у "Коментарях до Евкліда"), математиками і інженерами Б.Росселіно і Рафаелле Бомбеллі. Алгебра не займається вивченням окремих об’єктів. Арифметика і геометрія Декартом уподібнюється до алгебри, тобто вчений тут відходить від розуміння цих сфер науки, як це було в античності. Алгебра для нього є зразком математичної науки, це пов’язано перш за все з тим, що він розглядає математику як науку про обчислення, абстрагуючись від специфіки тієї предметної області, до якої це обчисленням також можна застосувати. Очевидно, що при цьому Декарт значно наближає математику як теоретичне знання з логікою, логістикою, тобто технікою рахунку, відходячи від строгого розуміння математики, як це склалось в класичний період античної науки. Навіть критикуючи античну математику, наголошуючи, що усі досягнення, докази, теореми у ній були досягнуті по суті випадково, ніж цілеспрямовано, все ж він не надто далеко віддалився від попередніх світоглядних настанов.
Нарівні з Платоном, Декарт бачив в математиці найбільш достовірну з наук, вважав, що лише вона може забезпечити базу для фізики. Але, на відміну від давньогрецького філософа, Декарт по-іншому розумів і саму математику, і її роль у пізнанні реальності. Якщо Платон розглядав математику перш за все як засіб для підготовки розуму для осягання деякої понадчуттєвої реальності, то у Декарта це засіб пізнання саме емпіричного світу. З іншого боку, Платон різко протиставляв математику логістиці, тобто теоретичну науку техніці обчислення, а Декарт, навпаки, наближав ці сфери, аж до повного ототожнення (хоча повністю відмінностей між математикою і технікою обчислення, він звісно, не знімає) Також Декарт вважав математику формальною наукою, правила і поняття якої є просто творіннями інтелекту, незалежними від будь-якої реальності, а тому такими, які знаходяться над усіма її предметами (Платон, навпаки, вважав математику змістовою наукою, оскільки предметом її вважав реальні об’єкти). Отже, незважаючи на здавалося б, понятійну близькість, революційність поглядів Декарта з очевидністю здійснила надзвичайний вплив на розвиток усієї науки (і філософії, і математики, і інженерії, і психології та ін).
Власне філософія Декарта яскраво ілюструє прагнення європейської культури до звільнення від старих догм і побудови нової науки і самого життя "з чистого листа". Критерієм істини може бути лише "природнє світло" нашого розуму. Звісно, Декарт не заперечує і пізнавальної цінності досвіду, але він бачить його функцію виключно в тому, аби він приходив на допомогу розуму там, де його власних сил недостатньо для пізнання. Роздумуючи над умовами досягнення достовірного знання, він формулює "правила методу", за допомогою якого можна прийти до істини. Ці методи зводяться до чотирьох основних положень, які вважаються основними для європейського раціоналізму:
1) починати з безсумнівного і самоочевидного, тобто з того, протилежне чому неможливо помислити;
2) розділяти будь-яку проблему на стільки частин, скільки необхідно для її ефективного вирішення;
3) розпочинати з простого і поступово просуватись до складного;
4) постійно пере провіряти вірність роздумів.
Самоочевидне охоплюється розумом в інтелектуальній інтуїції, яку неможливо змішувати з чуттєвим спостереженням і яка дає чітке розуміння істини. Розподіл проблеми на частини дозволяє вивити в ній абсолютні, тобто самоочевидні елементи, від яких можна відштовхуватися в наступних дедукція. Дедукцією Декарт називає "рух думки", в якому відбувається зчеплення інтуїтивних істин. Слабкість людського інтелекту вимагає перевіряти коректність зроблених кроків на предмет відсутності порожнеч у роздумах. Така перевірка називається "енумерація" або "індукція". Наслідком послідовної і розгалуженої дедукції повинна стати побудова системи всезагального знання, деякої "універсальної науки". Основу для забезпечення ефективності усіх наук є вірно побудована метафізика.
Негативною стороною філософії Декарта виявилась односторонність засвоєного ним чисто механічного поняття про матерію, а також поступова відмова від індуктивного методу через заперечення достовірності інформації, яку передають людські почуття і воля.
Здобутки раціоналістичної позиції Декарта не забулись із його відходом. Раціоналістична традиція у пізніші часи знайшла своїх видатних прихильників у особі Бенедикта Спінози, Готфріда Лейбніца, Едмунда Гусерля та інших дослідників філософії та багатьох інших галузей науки.
ЛІТЕРАТУРА
1. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник.– М., 1996. Разд. 1.
2. Асмус В.Ф. Декарт. М.: Высш. Школа, 2006, - 335 с.
3. Богомолов А. Буржуазная философия кануна и начала империализма. М.:Высшая школа, 1977.-421с.История философии в кратком изложении – И90 Пер. с чеш. И.И.Богута – М.: Мысль, 1991
4. Большая советская энциклопедия.
5. Библер В.С. От наукоучения к логике культуры. Два философских введения в двадцать первый век. М., 1991
6. Быховский Б.Э. Философия Декарта. М.; Л., 1940
7. Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. Ч.1 /Под общ. ред. И.Т. Фролова./- М.; Политиздат, 1989.
8. Гайденко П.П.Эволюция понятия науки (формирование научных программ нового времени XVII - XVIII вв.). - М.: Наука, 1987
9. Гуссерль Э. Картезианские размышления.– М., 1998. § 1–3.
10. Декарт Р. Избранные произведения. М. Госполитиздат. 1950
11. Декарт Р. Размышления о первой философии // Декарт Р. Соч.: В 2 т.– Т.2.– М., 1994
12. Декарт Р. Разыскание истины посредством естественного света// Декарт Р. Соч.: В 2 т. - М.: Мысль, 1989. - Т.I. - С. 154-178
13. Декарт Р. Рассуждение о методе, чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истину в науках// Сочинения: В 2 т. – Т.1. – М., 1989. С.250-296
14. Декарт Р. Сочинения в двух томах. Том 1.- М.: Мысль, 1989.- 654 c.
15. Доброхотов А. Онтология и этика cogito // Встреча с декартом.– М., 1996
16. История философии /Под ред. Г.Ф. Александрова и др. М., 1941. Т. 2. С.127, 135-136
17. Краткий очерк истории философии / Под ред. М.Т. Иовчука и др. 2-е изд. М., 1971.
18. Кононович Л.Г., Медведева Г.И. Философия: учебник для высших учебных заведений. - Ростов н/Д.: Феникс, 1997.
19. Конев В.А. Семинарские беседы по "Картезианским размышлениям"
20. Кузнецова А.П. Проблема субстанции в философии Декарта: Автореф. дис. канд. филос. наук. М., 1968
21. Кузнецов Б.Г. Разум и бытие: Этюды о классич. рационализме и неклассич. науке. М., 1972
22. Любимов Н.А. Философия Декарта – СПб, 1886.
23. Ляткер Я.А. Декарт. М., Мысль, 1975.
24. Мамардашвили М.К. Картезианские размышления. – Самара, 1996
25. Мотрошилова Н. "Картезианские медитации" Гуссерля и "Картезианские размышления" Мамардашвили (двуединый путь к трансцендентальному ego) //Встреча с Декартом.– М., 1996.
26. Никулин Д.В. Спор о природе протяжения: Генри Мори-Рене Декарт // Вопросы истории естествознания и техники.– 1989.– № 4.
27. Ойзерман Т.И. Философское учение Ренэ Декарта / Декарт Р. Рассуждение о методе. М., 1953. С. 423-434
28. Орынбеков М.С. Проблема субстанции в философии и науке. Алма-Ата, 1975
29. Радугин А. Философия. - М.:Владоc, 1995.
30. Рассел Б. История западной философии.– М., 1993. Т. 1–2.
31. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – М., 1994–1997, Т. 1–4.
32. Соколов В.В. Европейская философия XV–XVII веков. М.,– 1984.
33. Соколов В.В. Философия Рене Декарта. М.: Политиздат, 1989.
34. Спиркин А.Г. - Основы философии: Учеб. пособие для вузов. - М.; Политиздат, 1988.
35. Философская энциклопедия: В 5 т.– М., 1960–1970.
36. Философский энциклопедический словарь – М.: Сов. Энциклопедия, - 1983. – 840 с.
37. Фишер К. История Новой философии. Декарт: Его жизнь, сочинения и учение.– Спб., 1994.
38. Шульц Д.П.,Шульц С.Э., История современной психологии. С-Петербург, 1998
39. Ярошевский М.Г. История психологии. М,1985
40. Boyer, Carl (1985). A History of Mathematics. Princeton, NJ: Princeton University Press. ISBN 0-691-02391-3.
41. Clarke, Desmond (2006). Descartes: A Biography. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-82301-3.
42. Costabel, Pierre (1987). René Descartes - Exercices pour les éléments des solides. Paris: Presses Universitaires de France. ISBN 2-13-040099-X.
43. Cottingham, John (1992). The Cambridge Companion to Descartes. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-36696-8.
44. Garber, Daniel (1992). Descartes' Metaphysical Physics. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 0-226-28219-8.
45. Gaukroger, Stephen (1995). Descartes: An Intellectual Biography. Oxford: Oxford University Press. ISBN 0-19-823994-7.
46. Garber, Daniel; Michael Ayers (1998). The Cambridge History of Seventeenth-Century Philosophy. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-53721-5.
47. Grayling, A.C. (2005). Descartes: The Life and times of a Genius. New York: Walker Publishing Co., Inc.. ISBN 0-8027-1501-X.
48. Farrell, John. "Demons of Descartes and Hobbes." Paranoia and Modernity: Cervantes to Rousseau (Cornell UP, 2006), chapter seven.
49. Fulton J.S. The Cartesianism of Phenomenology. Essays in Phenomenology. The Hague, 1966
50. Keeling, S. V. (1968). Descartes. Oxford: Oxford University Press. ISBN.
51. Melchert, Norman (2002). The Great Conversation: A Historical Introduction to Philosophy. New York: McGraw Hill. ISBN 0-19-517510-7.
52. Sorrell, Tom (1987). Descartes. Oxford: Oxford University Press.. ISBN 0-19-287636-8.
53. Schäfer, Rainer (2006). Zweifel und Sein - Der Ursprung des modernen Selbstbewusstseins in Descartes' cogito. Wuerzburg: Koenigshausen&Neumann. ISBN 3-8260-3202-0.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
