Отже, свою концепцію філософії історії Гегель вибудовує на основі принципів історизму, об'єктивності (закономірності) і монізму, що склали золотий фонд скарбниці світової філософії.
Подібно тому, як Абсолютний розум царює у світі, Гегель духовно царював у Німеччині, залучаючи і захоплюючи своїми лекціями і працями. Він царює і понині у світовій філософії. Його критикують, але його вивчають і перед ним схиляються, як перед найбільшим генієм. Він входить у четвірку самих великих мислителів в історії людства: Платон, Аристотель, Кант і Гегель. Його добутки складні для читання. Але якщо поглибитися в цю безодню геніальних думок, то від читання важко і навіть неможливо відірватися. У туманності його викладу раз у раз блискають золото і діаманти найглибших і найтонших думок, а вони скоряють. Не можна не оцінити думка Гегеля, що він любив повторювати усе своє свідоме життя: “Я говорю завжди — прагнете до сонця, друзі, щоб незабаром поспіло щастя людського роду”.
4. Основоположник неокласичної філософії – Кант.
Одним з найбільших розумів людства, основоположником неокласичної філософії є Імануіл Кант (1724 - 1804) — воістину титанічна фігура. Саме з його зайнялася зоря філософії Новітнього часу.
Не тільки у філософії, а й у конкретній науці Кант був глибоким, проникливим мислителем. Розроблена ним гіпотеза походження Сонячної системи з гігантської газової туманності дотепер є однієї з фундаментальних, наукових ідей астрономії. Крім того, він висунув ідею розподілу тварин один по одному їхнього можливого походження, а також ідею родинного походження людських рас.
Філософські погляди Канта істотно мінялися в міру його духовного розвитку. Якщо до початку 80х рр. XVIII в. його цікавили головним чином природничонаукові питання, то потім його дух занурюється в так називаної метафізичної, загальнофілософські, проблеми буття, пізнання, людини, моральності, держави і права, естетики, тобто всієї системи філософії.
Людина, етика і право -від альфа й омега усього філософського навчання великого мислителя.
Про буття і пізнання. Кант вважав, що рішенню таких питань філософії, як проблеми буття людини, душі, моралі і релігій, повинне передувати дослідження можливостей людського пізнання і встановлення його границь. Необхідні умови пізнання закладені, відповідно до Канта, у самому розумі і складають основу знання. Вони те і додають знанню характер необхідності загальності. Але вони ж суть і не перехідні границі достовірного знання. Відкидаючи догматично прийом пізнання, Кант вважав, що замість нього потрібно взяти за основу інший — метод критичного філософствування, що складає в дослідженні прийомів самого розуму, у розчленовуванні загальної людської здатності знання й у дослідженні того, як далеко можуть простиратися його границі. Кант розрізняв сприймані людиною явища речей і речі, як вони існують самі по собі. Ми пізнаємо світ не так, як він є насправді, а тільки так, як він нам є. Нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени), що складають зміст нашого досвіду: світ пізнається нами тільки у своїх виявлених формах. У результаті впливу “речей собі” на органи почуттів виникає хаос відчуттів. Ми приводь” цей хаос у єдність і порядок силами нашого розуму. Те, що ми вважаємо законами природи, насправді є зв'язок, внесений розумом у світ явищ, тобто наш розум пропонує закони природі. Але світові явищ, відповідає незалежна від людського із сутність речей “речі в собі”: абсолютне пізнання їхній неможливе. Вони для нас тільки ноумени, тобто зрозуміла, дана в досвіді сутність. Кант не розділяв безмежної віри в сили людського розуму, називаючи цю віру догматизмом, принципової обмеженості людського пізнання він бачив визначений моральний зміст: якби людина була наділена абсолютним знанням, то для нього не було б ні ризику, ні боротьби при виконанні морального боргу.
Кант був переконаний, що ідеї простору і часу людині відомі раніше сприйнять. Простір і час ідеальні, а не реальні, тобто не особлива, самостійна реальність. Почуттєві враження зв'язуються між собою за допомогою суджень, в основі яких лежать категорії, тобто загальні поняття, а вони, по Канті, суть “чисто логічні” форми, що характеризують тільки рої мислення”, а не його предмет. Категорії дані людині до всякого досвіду, тобто апріорі. У своєму навчанні про пізнання Кант велике місце відводив діалектиці: протиріччя розглядається їм як необхідний момент пізнання. Але діалектика для Канта лише гносеологічний принцип, вона суб'єктивна, тому що відбиває протиріччя не самих речей, а тільки протиріччя розумової діяльності. Саме тому, що в ній протиставляються зміст знань і їхня логічна форма, предметом діалектики стають самі ці форми.
У логічному аспекті теорії пізнання Кант ввів ідею і термін “синтетична сила судження”, що дозволяє нам здійснити синтез розуму і даних почуттєвого сприйняття, досвіду.
Кант ввів уяву в теорію пізнання, назвавши це коперніканським переворотом у філософії. Наші знання — не мертвий зліпок речей і їхніх зв'язків. Це духовна конструкція, зведена уявою з матеріалу почуттєвих сприйнять і каркаса апріорних логічних категорій. Допомога уяви людина використовує в кожній ланці своїх міркувань. До своєї характеристики людини Кант додає: ця істота, наділення продуктивною здатністю уяви. Але будучи великим конструктором, уява не всемогутня. Логічний каркас категорій, по Канті, апріорний. Трансцендентальна філософія це, по Канті, не теорія “уроджених ідей”, оскільки в такому випадку вони були б позбавлені пізнавальної сили. Людина, що приступає до пізнання, уже має сформованими до нього пізнавальними формами. Кант розрізняє апріорній і апостеріорне (на основі досвіду) походженні понять і категорій. Обоє ці джерела дозволяють уяві і мисленню здійснювати збагнення сущого.
У своїй теорії пізнання Кант часто розглядає і власне антропологічні проблеми. Він виділяє в пізнанні такий феномен духу, як трансцендентальна апперцепція, тобто єдність свідомості, що складає умову можливості всякого пізнання. Ця єдність є не результат досвіду, а умова його можливості форма пізнання, що корениться в самій пізнавальній здатності. Кант відрізняв трансцендентальну апперцепцію від єдностей характеризуючого емпіричне Я и складного комплексу станів, що складається у віднесенні, свідомості до нашому Я як його центрові, що необхідно для об'єднання всього різноманіття, даного в досвіді й утворюючому змісті всіх переживань Я. Це геніальна ідея великого мислителя:
Канта справедливо критикують за те, що він відмовляється визнати адекватність нашого знання речам. Відповідно до Канта, ми знаємо тільки явища — мир речей, самих по собі, нам недоступний. При спробі осягнути сутність речей наш розум впадає в протиріччя. Варто сказати: у міркуваннях Канта є частка правди, тому що пізнання і справді невичерпне. Це нескінченний процес усе більш і більш глибокого проникнення в об'єктивну реальність, а вона нескінченна. Але це не дає підстави відриватися світ явищ від світу “речей у собі”. Між ними немає непрохідної прірви. Нехай навіть, по Канті форми і створюються цілком творчістю духу, усе-таки важко допустити, щоб предмети, до яких постійно застосовуються ці форми, не офарблювали них у свій власний колір. Адже тією чи іншою мірою сутність “речі в собі” так чи інакше висвічується в явищі, При цьому ми не повинні забувати, що наші знання, при всій їхній глибині, все-таки в цілому відносні. Скрупульозно розробляючи свою концепцію про “речі в собі”, Кант мав на увазі, що в житті виду, у нашому відношенні до світу і людини є такі глибини, такі сфери, де наука неспроможна. Прикладом цього є, зокрема, поведінкові акти людини, його вчинки, що відповідають принципові детермінації, причинної залежності. Але, по Канті людина живе в двох світах. З одного боку, він частина світу, де усе детерміновано, де характер людини визначає схильності, пристрасті й умови, у яких він діє. Але з іншої, крім цієї емпіричної реальності в людини є ще надточуттєвий світ “речей у собі”, де неспроможні привхідні, випадкові, незбагненні й імпульси, що ні непередбачаються, у самої людини, ні збіг обставин, що ні диктує волю моральний борг. Звідси Кант робить висновок: воля і є і її немає. Це вірно. Таке протиріччя Кант іменує антиномією волі. Він говорить і про інші антиномії, наприклад про антиномії кінцевого і нескінченного. У результаті він дійде висновку: Бог — “абсолютно необхідна сутність”. Щиро вірити в Бога — значить бути добрим, значить бути взагалі істинно моральним.
Про людину. Фахівці (саме по творчості Канта) вважають доцільно починати виклад філософії цього мислителя з його навчання про людину. Кант виклав свої погляди по питанню в книзі “Антропологія з прагматичної точки зору”. Головна її частина підрозділяється на три розділи відповідно до трьох здібностей людини: пізнанням, “почуттям задоволення і невдоволення” і здатністю бажання. Людина, по Канті — це “самий головний предмет у світі”. Над всіма іншими істотами його піднімає наявність самосвідомості. Завдяки цьому людина являє собою індивідуальність, тобто особистість. З факту самосвідомості випливає егоїзм як природна властивість людини. Егоїзмові Кант протиставляє напрям думок, при якому людина розглядає своє Я не як увесь світ, а лише частина його. Людинознавство — це в сутності разом з тим є світоведення. Мислитель вимагає приборкання егоїзму і повного контролю розуму над щиросердечними проявами особистості. Він підкреслює продуктивну силу уяви. По Канті, одна справа коли ми самі викликаємо і контролюємо наші внутрішні голоси інше — коли вони без заклику є до нас і керують нами: отут уже в наявності ознаки щиросердечних відхилень або схильності до них.
Але природу душі Кант не вважав об'єктом наукового пізнання, опис щиросердечних явищ — не справа природознавства.
Кант порушує питання: чи може людина мати представлення і не усвідомлювати їхній? Такі представлення, відповідно до Канта, є темними”. Але їхня роль велика у творчості. У повному мороці свідомості може протікати такий складний процес, як художня творчість. Уявіть собі, говорить Кант музиканта, що імпровізує на органі й одночасно розмовляє з людиною, що коштує поруч нього; один помилковий рух, невірно узята нота — і гармонія порушена. Але цього не відбувається, хоча граючий не знає, що він зробить у наступну мить. Розум часом не в змозі позбутися від впливу представлення навіть у тих випадках, коли вважає їх безглуздими і намагається протиборствувати ім. Так, наприклад, обстоїть справа із сексуальним почуттям, коли від пристрасті каламутиться розум. На великій карті нашої душі, говорить Кант, освітлені тільки деякі пункти —и ця обставина може збуджувати в нас подив перед нашою природною істотою, адже якби якась вища сила сказала: так буде світло!”, те це відбулося б без найменшого сприяння нашої сторони. Перед нашими очима відкрилося б як би пів-світа (якщо, наприклад, ми візьмемо письменника з усім тим, що він має у своїй пам'яті).
Страницы: 1, 2, 3, 4
