2.1 Характеристика «осьового часу»

У цей час відбувається багато надзвичайного. Так, наприклад, у Китаї, Персії, Індії, Палестині й Древній Греції паралельно з’явились діячі й течії, що визначили масштаби, смисл і критерії всього послідуючого розвитку світової цивілізації.

На той час у Палестині відкрито засуджували владо маючих старозавітні пророки, а також працював релігійний діяч Ездра, який оформив концепцію іудаїзму в Торі, IV ст. д. н.е. У Греції жили мудреці, які систематизували наукові і філософські навчання та сприяли появленню демократії. В Ірані формував філософсько-етичні навчання зороастризму пророк Заратуштра, який до того ж створив Гат (найдавнішу частину Авести). В Індії жив Будда Гаутама, який формував навчання буддизму, джайнізму, ранні версії індуїзму, і який створив упанішад. В Китаї творили мислителі Конфуцій і Лао-цзи, які формували навчання конфуціанству та даосизму. [8, с. 66 - 67]

«Новое, возникшее в эту эпоху в трех упомянутых культурах, сводится к тому, что человек осознает бытие в целом, самого себя и свои границы» [2, с. 33]. Це говорить про те, що перед людиною відкрився жах світу й її власна безпорадність. Людина, знаходячись у скрутній і тяжкій ситуації, ставить радикальні питання, вимагає звільнення й порятунку. Вона ставить перед собою вищі цілі, пізнає абсолютність у глибинах самосвідомості й у ясності трансцендентного миру через те, що починає усвідомлювати свої кордони.

Усе це відбувалося за допомогою рефлексії. Випробовувалися найбільш суперечливі можливості й почалася духовна боротьба, у ході якої кожний намагався переконати іншого, повідомляючи йому свої ідеї, свій досвід та обґрунтування. Такі нові явища, як дискусії, створення різноманітних партій, розщеплення духовної сфери породили занепокоєння й рух, які стикалися з духовним хаосом.

Так, наприклад, китайські мудреці, Лао-цзи і  Кофуцій, які жили і працювали у той самий час, виходячи з однієї культурологічної основи Дао (дія або принцип утвору, який відповідає за походження одиниці й подвійності й разом з тим за початок миру; з Дао виникає полярність Інь і Ян і внаслідок цього протилежності, з погодженості яких виходить зміна, рух і взаємні проникнення [11, с. 32]), вибирали її різноманітні складові архетипу: Лао-цзи базував своє навчання на горизонталі архетипу Дао й нижній (земній) межі, а Конфуцій – на вертикалі і верхній (небесній) межі. [6, с. 125]

«В эту эпоху были разработаны основные категории, которыми мы мыслим по сей день, заложены основы мировых религий, и сегодня определяющих жизнь людей. Во всех направлениях совершался переход к универсальности» [2, с. 33].

Цей процес змусив багатьох переглянути, поставити під сумнів, піддати аналізу всі несвідомо прийняті раніше звичаї й умови.

У той час уперше з’явились філософи. Людина почала відчувати себе окремим індивідуумом і наважилась на те, щоб шукати опору в самій собі. Пустельники й мандрівні мислителі Китаю, аскети Індії, філософи Греції й пророки Ізраїлю, як би вони не відрізнялися один від одного по своїй вірі й внутрішній структурі свого навчання все одно були близькі по своїй сутності. «Человек может теперь внутренне противопоставить себя всему миру. Он открыл в себе истоки, позволяющие ему возвыситься над миром и над самим собой» [2, с. 34].

Це - справжня людина, яка, будучи зв'язана і схована плоттю, скована своїми потягами, прагне до звільнення й порятунку й дійсно здатна знайти його вже в цьому світі в пориві піднесення до ідеї, у незламному спокої душі, у медитації, у розумінні того, що вона сама і увесь світ є атман, у стані нірвани, у єднанні з дао або в покірності волі Божої.

Закінчився й час міфологічної епохи з її спокійною стійкістю. Основні ідеї грецьких, індійських, китайських філософів і Будди, думки пророків про Бога були далекі від міфу. Почались різні види боротьби:

раціональний перевірений досвід проти міфу;

трансцендентний Бог проти демонів, яких немає;

проти неправильних образів Бога

Божественна віра неймовірно піднялась за допомогою посилення етичної сторонни релігії. «Миф же стал материалом для языка, который теперь уже выражал не его исконное содержание, а нечто совсем иное, превратив его в символ» [2, с. 33]. У ході цієї зміни був момент, коли міфи, як такі, знищувалися і відбувалося їх перетворення і відсторонення на великі глибини. Прадавній міфічний світ повільно відступав. Та народні маси фактично все ще вірили в нього, тому цей світ зберіг своє значення у якості якогось фона.

Саме у цей час з’являється Танах (прийнята в івриті назва єврейського Священного писання, у християнській традиції практично повністю відповідає Старому Завіту [13, с. 342]). В цій книги можна прослідкувати нові, дуже важливі для людства явища, які відбувались в період «осьового часу». Так, наприклад, у Танасі слово барзел («залізо») згадується 72 рази, що говорить про відкриття і впровадження металургії заліза, а пізніше сталі у господарську діяльність людини. [3, с. 25] Крім того Танах послужив основою для становлення ісламу та  християнства, а саме виникненню Старого Завіту, де безпосередньо є згадки про діячів і пророків того часу.

Ознайомившись з книгою А. Л. Коварського «Герої Старого Завіту» можна виділити таких діячів того часу, як Мойсей та його спадкоємець Іісус Навін, 16 суддів, про яких йдеться мова у Книзі Суддів Ізраїлевих та перші царі – Саул і Давид, які встановлювали справедливість з Божою допомогою . [5, с. 5-6] Але саме пізніші пророки Ілія, Ісаія та Ієремія, які призивали людей вірити й молитися Богу, бо Він «хранит каждого, кто любит Его и остается Ему верным» [3 ЦАСТВ 17:1-6] жили в період «осьового часу».

У той період був порядок: те, що досягалося окремою людиною, аж ніяк не ставало загальним надбанням. У ті часи дистанція між вершинами людських можливостей і масою була надзвичайно велика. Однак те, ким стає одинична людина, непрямим образом змінює всіх людей.

Колись духовний стан людства був порівняно незмінним. У ньому, незважаючи на катастрофи, будучи обмеженим по своєму обрію, усе повторювалось в непомітному й дуже повільному духовному плині, який не усвідомлювався й тому не пізнавався. Тепер же, навпаки, напруга росте й стає основою бурхливого та стрімкого руху.

Людство почало відчувати свою відповідальність і своє місце в цьому світі. Люди вже не стоять осторонь проблеми і, відчуваючи наближення катастрофи, прагнуть допомогти розумінням, вихованням, уведенням нових, кращих реформ. Вони намагаються опанувати хід подій, відновити необхідні умови або створити нові. «История в ее целостности мыслится как последовательная смена различных образов мира. Создаются теории, которые должны определить, как наилучшим образом устроить совместную жизнь людей, управлять и править ими» [2, с. 35].

Ця епоха не була періодом простого поступального розвитку. Це був час знищення й творення одночасно. Вищі можливості мислення й практики, що одержали своє здійснення в окремих особистостях, не стали загальним надбанням, тому що більшість людей не могли рухатись цим шляхом. Те, що спочатку було в цьому русі волі стало, в остаточному підсумку, анархією. І коли ця епоха втратила творчій початок, у трьох областях культури було зроблене фіксування концептуальних поглядів. З безладдя, що стало нестерпним, виникло тяжіння до нового єднання в справі відтворення міцних умов життя.

Через деякий час відбулося завершення цієї епохи, яке носить досить політичний характер. Майже одночасно в ході завоювання насильно створюються більш могутні імперії - у Китаї, в Індії (династія Маурья), на Заході (елліністичні держави). Усюди, виникаючи з руїн, складався, насамперед, технічно й організаційно планомірний новий порядок. [2, с. 35-36]

Передбачалося, що світові імперії, які утрорилися наприкінці осьового часу будуть існувати вічно. Однак їх стабільність була ілюзорною. Якщо в порівнянні з державними утворами «осьового часу» існування цих імперій і було достатньо тривалим, то в остаточному підсумку вони також прийшли в занепад і розпалися. Наступні тисячоріччя принесли більші зміни. У цьому аспекті загибель і відродження великих імперій становили історію післяосьового часу, продовжували історію великих культур стародавності, яка тривала багато тисячоріч; однак відмінність полягала в тому, що духовна напруга, яка виникла в осьовий час з тієї пори не переставала виявляти свій вплив на людей, надаючи їх діяльності нову невизначеність і нове значення. [2, с. 36]

2.2 Інші згадки про «осьовий час»

Чи можна підтвердити всю цю теорію про «осьовий час іншими» фактами? К. Ясперс у своїй книзі «Смысл и назначение истории» приводить такі найбільш ранні відомі міркування по цьому питанню:

Є. Лазо пише: «Не може бути випадковістю, що майже одночасно за 600 років до н.е. у якості реформаторів народної релігії виступили в Персії Заратустра, в Індії - Гаутама Будда, у Китаї - Конфуцій, в іудеїв - пророки, у Римі - цар Нума, а в Елладі - перші філософи іонійці, дорійці, олеати»; [2, с. 39]

В. Штраус у своєму чудовому коментарі до Лао- цзи затверджує: «В епоху, коли в Китаї жили Лао-цзи й Кун-цзи, усі культурні народи були охоплені своєрідним духовним плином. В Ізраїлеві - це час пророків - Іеремії, Авакума, Данила, Іезекііля; у наступному поколінні був споруджений другий храм у Єрусалимі (521-516). У Греції ще жив Фалес, виступали зі своїми навчаннями Анаксимандр, Пифагор, Геракліт, Ксенофонт, народився Парменид. У Персії відбулася, очевидно, серйозна реформація прадавнього навчання Заратуштры. А в Індії виступив Шакья-Муні, засновник буддизму». [2, с. 39]

«Впоследствии об этом обстоятельстве время от времени упоминалось, но всегда вскользь. Насколько мне известно, попытка понять эти явления в их совокупности и тем самым установить параллельность в универсальном развитии, охватывающем все духовное бытие тогдашнего человечества, ни разу не делалась» [2, с. 39].

Розділ 3 Наслідки «осьового часу»

«Осьовий час» служить ферментом і масштабом, що зв'язує людство в рамках єдиної світової історії й дозволяє нам чітко бачити історичне значення окремих народів для людства в цілому.

Найглибший поділ народів визначається тим, як вони ставляться до великого прориву «осьового часу».

За К. Ясперсом розрізняють:

1. Осьові народи.

Це ті народи, які, послідовно продовжуючи свою історію, зробили стрибок, ніби вдруге народилися в ньому, тим самим заклавши основу духовної сутності людини і її справжньої історії.

До цих народів відносяться китайці, індійці, іранці, іудеї і греки. [2, с. 76]

2. Народи, що не знали прориву.

Прорив в «осьовий час» був вирішальним по своєму універсально-історичному значенню, але не всі народи цим скористались. Ряд великих культур стародавності, що існували до прориву і, навіть, одночасно з ним, проігнорували нові течії, що виникли в «осьовий час», незважаючи на одночасність, залишилися дуже далекими до прогресу нового мислення.

До «осьового часу» також можна віднести період розквіту єгипетської й вавилонської культур, хоча й з безсумнівними ознаками пізньої стадії. Обидва народи не знали перетворюючої людину рефлексії. Вони  не випробували метаморфози, навіть стикаючись із осьовими народами, і не реагували на прорив, який відбувся поза сферою їх безпосереднього існування. Ці культури залишилися, по суті, такими ж, якими вони були раніше в якості попередніх «осьовому часу» культур, не зважаючи на те, що раніше досягли величезних успіхів у області організації державного й громадського життя, в архітектурі, пластики й живопису, у створенні своєї магічної релігії. Однак усе це відбувалося вже на стадії повільного вмирання. Ці народи загубили й свою внутрішню культуру, будучи у своєму зовнішньому існуванні підлеглими новим силам, хоча ця культура в кожному окремому випадку перероджувалася: у Месопотамії - у перську, а потім у сасанидськую культуру й іслам; у Єгипті - у римську й християнську, пізніше теж в іслам. [2, с. 76]

Обидві названі вище культури - єгипетська й вавилонська - мали усесвітньо-історичне значення. Завдяки зіткненню з ними, сприйманні їх звичаїв та биту, затверджувалася як культура іудеїв, так і культура греків, які, в свою чергу, заклали основи Західного світу. [2, 77]

3. Наступні народи.

Як вже говорилось раніше, усі народи діляться на тих, основою формування яких був світ, що виник у результаті прориву, і тих, хто залишився осторонь . Перші - історичні народи; другі - народи первісні.

З епохи «осьового часу» пройшло два тисячоріччя. Консолідація у світові імперії виявилася неостаточною. Ці імперії зруйнувалися; у всіх трьох областях один за одним випливали епоха воюючих держав, епоха розрухи, переселення народів, ефемерних завоювань і нових, швидко минущих моментів високих культурних творень. У трьох великих культурних колах з'являються нові народи:

- на Заході - германці й слов'яни,

- у Східній Азії - японці, малайці, сіамці; вони у свою чергу створюють нові утвори у боротьбі зі сприйнятої ними високою культурою, за допомогою її засвоєння й перетворення.

Для західної свідомості вісь історії - Христос. «Христианство, христианская церковь является, быть может, самой великой и возвышенной формой организации человеческого духа, которая когда-либо существовала. Из иудейства сюда перешли религиозные импульсы и предпосылки (для историка Иисус - последний в ряду иудейских пророков, осознающий свою связь с ними); от греков - философская широта, ясность и сила мысли, от римлян - организационная мудрость в сфере реального». [2, с. 81]

Із усього цього виникає якась цілісність, яку ніхто не передбачив заздалегідь:

- з одного боку, дивно складний кінцевий результат у синкретичному світі Римської імперії;

- з іншого боку - ціле, спонукуване новими релігійними й філософськими концепціями.

Християнська церква виявилася здатної з'єднати навіть саме суперечливе, увібрати в себе всі ідеали, що вважалися до тієї пори найбільш високими, і надійно зберігати їх у вигляді нерушимої традиції. [2, с. 81]

Висновки

«Осьовий час» дав нашій цивілізації багато нового і корисного. Людині стало легше виживати в цьому світі, коли вона почала відчувати себе домінуючої мислячою істотою. Це був колосальний прорив, який переломив спокійний і повільний рух історії.

Карл Ясперс поділився з нами своїми знаннями, розмірковуваннями і дослідженнями  про «осьову епоху» у книжці «Смысл и назначение истории», яка була активно задіяна у цій курсовій роботі і максимально розкрила концепцію цього явища.

Стаття П.П. Гайденко «Философия культуры К. Ясперса» і книга А.Н. Типсиной «Философия религии К. Ясперса» допомогли розібратись у подіях життя філософа. Автори цих творів аналізували діяльність мислителя, що зробило його погляди більш доступними для зрозуміння.

Таким чином можна зробити висновок, що праці Карла Ясперса на тему «осьового часу» біли майже не найважливішими дослідженнями початку ХХ століття.

БІБЛІОГРАФІЯ

Джерела:

1.     Детская Библия. -  Институт перевода Библии., 1992. – 542 с.

2.     Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. – 527 с.

Наукова та науково-популярна  література:

3.     Вейнберг И. П. Введение в Танах. – М., 2002. – 432 с.

4.     Гайденко П. П. Философия культуры К. Ясперса // Вопросы литературы № 9. – М., 1972. – С. 64-92

5.     Коварский Ю. Д. Герои Ветхого Завета. – М. 2001. – 256 с.

6.     Лукьянов А. Е. Лао-цзы и Конфуций: Философия Дао. – М., 2001. – 384 с.

7.     Типсина А.Н. Философия религии К. Ясперса. – Л., 1982. – 152 с.

Підручники та навчальні посібники:

8.     Верещагина Н. В. Украинская и зарубежная культура. – О., 2001. – 158 с.

9.     Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства. – К., 2000. – 352 с.

Довідкова література:

10. Большая Советская Энциклопедия: В 30 т. – Т. 30: Я. – М., 1969 – 1978. – 632 с.

11. Виноградова Н. А. и др. Традиционное искусство Востока: Терминологический словар. –М., 1997. – 360 с.

12. Грушевицкая Т. Г. и др. Словарь по мировой художественной культуре. – М., 2001. -  408 c.

Страницы: 1, 2