Зміст
Вступ
1. Постмодерн та філософія діалогу
2. Сучасна релігійна філософія
3. Екофілософія
4. Шляхи і способи вирішення сучасних глобальних проблем людства
Висновки
Список використаної літератури
Наприкінці XX століття до відомих філософських проблем буття додалися нові, що ніколи не існували раніше: збереження життя на Землі і виживання людства. Ці нові турботи людей викликані так званими глобальними проблемами людства. Вони з'явилися як результат багатовікових кількісних і якісних змін у системі «суспільство – природа», а також і в самому суспільному розвитку. Від того сучасна цивілізація стала відмінною від усіх попередніх. Сьогодні світове співтовариство являє собою не тільки більш строкату, але й більш суперечливу картину життя.
З однієї сторони, воно представлено чисельними, несхожими один на одного культурами, націями, державами: великими і малими, розвиненими і відсталими, мирними й агресивними, молодими і давніми. З іншого боку, у своє третє тисячоліття людство вступає як єдине ціле, як спадщина одного "загального будинку", а точніше – великої і вже переповненої "комунальної квартири" на ім'я Земля, де умови проживання обмежені не тільки її природними параметрами, тобто територією, придатною для життя, але й наявністю необхідних для життєдіяльності людини ресурсів. Це – реальність, повне усвідомлення якої відбулося останнім часом і з якою абсолютно всі країни і народи тепер змушені рахуватися, тому що альтернативи такому "гуртожитку" в них просто немає.
Поняття "глобальні проблеми сучасності" набуло широкого застосування наприкінці XX ст., зайнявши з тих пір чільне місце в науковому і політичному лексиконі. Етимологічно термін "глобальний" походить від лат. Globus – земна куля. Звідси: проблеми, що торкаються інтересів людства в цілому і кожної окремої людини в різних точках планети, тобто ті, котрі носять загальнолюдський характер, прийнято називати глобальними. Вони впливають на розвиток окремих країн і регіонів, будучи могутнім об'єктивним фактором світового економічного і соціального розвитку. їхнє вирішення вимагає об'єднання зусиль абсолютної більшості держав і організацій на міжнародній арені, у той час як їхня нерозв'язаність загрожує катастрофічними наслідками майбутньому всього людства.
Оскільки глобальні проблеми торкаються не тільки світу в повному обсязі, а й проявляються на рівні регіонів і навіть окремих країн – у науковій літературі поряд з виділенням їхньої загальнолюдської значимості розмежовується і їхня відмінність. Розрізняють проблеми окремі, локальні і регіональні, різних за суттю і сферами впливу.
Постмодерн ("пост" – латиною "після", "модерн" французькою –"сучасний", "новітній") буквально означає "те, що відповідає сучасності". Виник він в останню чверть XX ст. як критична рефлексія соціокультурних та філософських контекстів сучасної цивілізації. У межах постмодернізму творять філософи, соціологи, лінгвісти, філологи, мистецтвознавці тощо. Проте чітко означеної постмодернової філософії, на думку її ж представників, не існує, і вона взагалі не можлива Це тому, що все, з чим має справу людина, є ілюзією, примарністю, а вибір, який вона здійснює, є вибором поганого з найгіршого. Тобто серед постмодерністів панує сумнів щодо усталених форм, норм та цілісності буття. Ними визнається лише розмитість форм всього існуючого, всіх сутностей у світі реалій та культурі, тобто ведеться гра з частковим, з різноманітними окремостями цілого. Постмодерну притаманний песимізм, "втрата суб'єкта", оскільки він грає зі стилями і смислами попередніх епох, намагається стерти будь-яку межу між визначеннями та структурами.
Постмодерн також прагне заміни філософських парадигм, у зв’язку з чим критикуються панлогізм, раціоналізм, об'єктивізм та історизм, які несла попередня філософська традиція. Замість дослідження "що зроблено" має осмислюватися "як це зроблено", що вимагає пояснення ролі знака, символу, мови і структуропороджуючої діяльності. Тут філософське кредо – не пізнання світу заради його перетворення, а його деконструкція. Тим самим ігнорується значення істини і, взагалі, сенс буття. Не істинні знання визначають існування, а лише його розуміння, де панує безліч суб'єктивних істин. Систематизація знань втрачає смисл, а відтак неможлива специфікація буття за предметами дослідження. Тому, вважають постмодерністи, наявна необхідність з'єднання в єдиний потік розуміння науки, мистецтва, філософії, філології, релігії тощо.
Сталими в постмодерні є переконання, що "події завжди випереджають теорію", і панує висновок про неможливість сформувати відповідну картину світу засобами філософії і науки. Відтак і в людському житті є вичерпаними цінності, моральні принципи, сенс існування. Реальність вважається нескінченним "текстом", де наявна безліч метафор, недомовок, цитат, алюзій (натяків). Самосвідомість особистості складає "суму текстів", що вступають у взаємодію з іншими текстами і становлять культуру. В дійсному усвідомленні буття повинен губитися центр об'єкта, його домінанта, мають розсіюватися часово-просторові виміри. Як це відбувається?
По-перше, людина постмодерністами не визнається суб'єктом, оскільки її сутність ними зводиться до колективного "Я", "до соціального і політичного несвідомого". Стверджується, що в людському житті домінують суспільні цінності: сила, воля, влада тощо. Вони пояснюються як спроба суспільного маніпулювання людиною, а її свобода – як проблема боротьби окремої особи із соціальними правилами існування.
По-друге, постмодерн орієнтується на багатовнмірність світу. Для нього не існує Універсуму (світу як цілісності), а є лише Мультиуніверсум. Його представники рішуче виступають проти привілейованості зверхності будь-якого розумного судження і проти заперечення будь-якої ірраціональної, екстравагантної думки.
По-третє, постмодерн також вороже налаштований щодо всякої однозначності – центризму (натуроцентризму, логоцентризму, антропоцентризму, раціоцентризму тощо). Це не відкидання розуму взагалі, а прощання з розумом унітарним, цілеспрямованим, і тому постмодерн цікавиться конфліктами, катастрофами, ймовірністю, індетермінізмом, несумісністю. Це просліджується у творчості Ж. Дерріди, Ж. Бодрійара, Ж. Дельоза, М. Фуко, Ф. Гваттарі та інших постмодерністів.
Прикладом такого філософування є творчість французького філософа Жака Дерріди (1930 р.) – основоположника деконструктивізму. Сприйнявши погляди Ніцше, Фрейда, Гуссерля, він висунув тезу про вичерпність філософії та розуму в класичному визначенні, побудованому на розумінні буття як присутності, і натомість запропонував метод деконструкції. У книзі "Про граматологію" ним критикується традиційне будівництво смислу буття через логічну субординацію понять і філософських категорій, що закріплюється в тексті. Навпаки, пояснює автор, слід зруйнувати всі конструкції понять навколо кожного знаку. Адже текст є чимось іншим, ніж він є. Необхідно зрозуміти його історію і мову без авторської думки. Свобода інтерпретації має бути повною: слід відкинути логоцентризм і головну увагу надавати голосові, а не суб'єкту. Це тому, що фоноцентризм (голос) визначає дійсний смисл буття. Витіснення чийогось голосу з культури, скажімо, жіночого або іншого, збіднює її процес. Використання письма (а це філософія) веде до вмирання голосу, вкидає людину в рабство. Слід шукати "живий голос", той, що виводить за межі тексту, знімає таємницю письма. Лише безпосереднє буття є знаком і текстом, тоді як письмо вбиває можливість свободи і смислу.
Таким чином, для Дерріди є характерним бінаризм в осмисленні світу (наявність-відсутність, істина-хиба, головне-вторинне, письмо-голос) і спроби стерти опозиційну рису через ще нерозкрите, щось неявне, приховане і ще не помічене.
По-четверте, специфічними є і соціальні концепції постмодерністів. Так, спробу глибокої критики соціальної теорії з позиції знаковості здійснив у книзі "Дзеркало виробництва" (1973) французький філософ Жан Бодрійар. Він розглядає соціальну історію як історію розвитку способів зазначень. Наприклад, знакові коди сучасної історії започатковані в епоху Відродження, а набули сили в XX ст. Від того, за Бодрійаром, соціальна історія розпочинається з витіснення із соціального простору спочатку мертвих, потім дикунів і так аж до інтелектуалів і жінок. Безпосередньо соціальна історія є витісненням смерті, що розуміється як асистемність, відсутність всякого упорядкування.
Одній з найскладніших філософських проблем усіх часів присвячена книга Жіля Дельоза (1926р.) «Логіка смисла». Що таке смисл (сенс, зміст, значення, розуміння)? Чи можливо, а якщо так, то як доторкнутися, відчути зміст і значенння того, про що йде мова? Які відношення між тим, що має місце в речах, і тим, що сказано за допомогою слова? А чи наповнені смислом дії та слова створені та вимовлені дитиною, алкоголіком, божевільним? Відповідаючи на ці питання, Дельоз у своїй книзі розробив своєрідну філософську концепцію, в якій смисл безпосередньо пов'язується з нонсенсом (англійською – «несуразністю») і парадоксами (грецькою – «дивовижностями», наявними як у логіці, так і в творчій діяльності [7, 97].
Подібні зв'язки також наявні і в подіях, але вони суттєво відрізняються від тих, що характерні для філософської (метафізичної) традиції, що йде від Платона аж до Гегеля. Протиставляючи себе цій традиції, Дельоз, спираючись на Л. Керрола, Ф. Ніцше, З. Фрейда, стоїків, пропонує нові спрямування думки в сучасному вічно вируючому світі, якому притаманні парадокси та нонсенси. Тому в книзі акцентується увага на подвійній природі смисла, двох вимірах речення – денотації та виразі. Умовою реального генезису є трансцедентальне поле без «Я» чи центра індивідуації. Децентризм смислу відшукується в раціональному і шизоїдному, науковому й уявному, в сексуальному житті та в чомусь іншому.
Причому смерть амбівалентна життю (рівнозначностям, які переходять одна в одну). Цей феномен зворотності використаний для розбудови філософської концепції симуляції – змішування дійсного й уявного. У такому разі світ втрачає конкретність, стає сукупністю моделей, чим підривається його системність. Знак же людського існування втрачає всякий зв'язок з реальністю, від чого стає зрозумілою конечність культури, її деградація. Це тому, що світ не являє собою гармонію чи врівноваженість, у ньому смисл постійно «втікає» від свідомості.
Специфічними с і соціальні концепції Жіля Дельоза та Фелікса Гваттарі (1930-1995). Вони викладені в їхніх спільних працях "Капіталізм і шизофренія. Анти-Едіп" (1972) та "Тисяча поверхонь" (1980), спрямованих проти європейського панлогізму і раціоналізму, з використанням проблематики психоаналізу, політичних теорій тощо. Головною проблемою вважається проблема бажання, його рефлексія, фіксація і кодифікація, тобто мовне оформлення бажання, що визначає місце людини в "соціальній машині". Необхідно декодифікувати бажання, позбавити його від свавілля "граматики" і тим самим привести людину до істинної природи, а не "едіпової" (закомплексованої) культури, що робить звичайна філософія. Це здійснюється через шизоаналіз, руйнування ілюзій "Я", завдяки позбавленню людини від різних символів і кодів.
Страницы: 1, 2, 3, 4
