Чи не вперше в історії української суспільно-політичної думки Міхновський наголосив на необхідності безкомпромісної боротьби супроти Росії як головного, на його думку, ворога української державності. У відкритому листі до російського міністра внутрішніх справ Сіпягіна він писав: “Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія. Мусить добути своє визволення з рабства національного й політичного, хоч би полилися ріки крові” [29]. Тут Міхновський повертається до вже призабутого з часів Нікколо Макіавеллі гасла: “Мета виправдовує засоби!”. Тут зустрічаємо своєрідний культ жертви (пізніше побачимо дещо подібне у Липинського, але у Міхновського він має інший характер), яку Міхновський пропонує покласти задля загальної перемоги. Жертва у Міхновського чисто матеріальна - ворожа кров, тобто смерть ворога, який стоїть на заваді.
Тепер спробуємо визначити, до якого з філософських напрямків - матеріалізму чи ідеалізму можна віднести погляди Міхновського. В основу всього він кладе ідеал “одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”, який підкріплений “пристрасною любов’ю до України”. Досягнення цього ідеалу має здійснюватися за допомогою “велетенської і непоборної” сили” - націоналізму, під могучим натиском якої, ламаються, здається, “непереможні кайдани”. Саме націоналізм, за Міхновським, “єднає, координує сили, рве до бороть, запалює фанатизмом поневолену націю в її боротьбі за самостійність”. З цієї позиції філософські погляди Міхновського, безсумніву, тяжіють до ідеалізму. А оскільки він переконаний, що ці ідеї при втіленні в життя можуть мати вплив на хід історичних подій, то це скоріше історичний ідеалізм (використано класифікацію С. Ленкавського [15]). Але обгрунтовуючи ідею “нової України”, він зазначає: “З того часу[1] українська нація політичне і культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, надія знесилюється, гине, але потім знов відроджується, з-під попелу старовини виникає ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми”. Як бачимо, тут первинна ідея поступово матеріалізується. Тобто Микола Міхновський остаточно не заперечує матеріальні цінності, але ідею все ж ставить найвище, і ніякі матеріальні цінності не можуть зрівнятися з нею.
У публіцистиці ж 1905 р. ("Націоналізм і космополітизм" [29]) Міхновський наголошує розрізнення націоналізму (націонал-шовінізму) пануючих націй як системи винародовлення і націоналізму гноблених народів як захист права боротися за своє людське “Я”. Перший відбирає (під гаслами космополітизму) останні сили з націй поневолених - їхню інтелігенцію, тоді як другий є джерелом історичної творчості, несучи в собі зародки народної свободи, маючи своїм продовженням і розвитком ідеї гуманізму й космополітизму. Здоровий націоналізм, стверджувалось у “Самостійній Україні”, закликає до життя нові народи, веде до розпаду приречених історією імперій. У бракові такого націоналізму серед широкого загалу українців Міхновський бачить основну причину нещасть своєї нації. Хоча щодо гуманізму здорового націоналізму Міхновського все ж можна посперечатися, адже він не передбачає бажання крові чи смерті людини, хай навіть і ворога.
Буття у Міхновського характеризується як “відчуття свого існування і свого індивідуального національного “Я””. Саме існування за Міхновським “є протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками”, оскільки воно накладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб ми поправу могли користуватися нашою спадщиною. Національне існування, він не бачить окремо від постійної боротьби, бо “потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування”. Формально тут погляди Міхновського мало не ототожнюються з законами природи, де в чому перекликаючись із вченням Чарльза Дарвіна.
Микола Міхновський був першим з теоретиків українського націоналізму, який послідовно доводив, що без національного визволення не може бути соціальної справедливості: “Соціальна справа нації не є її домашньою справою, бо лежить у руках нації-пана. Вирвати свою соціальну справу з рук чужинців, забрати її в свої власні руки - це головний ідеал кожного поневоленого народу. Там, де існують нація-пан і нація-раб, там нема ніяких спільних інтересів між ними”. На жаль, і ця теза не знайшла належного усвідомлення в середовищі тогочасної провідної еліти. Коли перед нею постала дилема: національне чи соціальне, вибір був зроблений на користь останнього. В результаті - втрата державності й багаторічний соціальний гніт, включно з голодоморами. До того ж радикалiзм автора “Самостiйної України”, стояв на перешкодi популярностi його думок. Заяви типу: “Усяк, хто на цiлiй Українi не за нас, той проти нас. Україна для українцiв, i доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашiй територiї, ми не маємо права покласти оружжя”, “Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо...”, [19], - вiдштовхували вiд української iдеї, в iнтерпретацiї Мiхновського, iншi нацiональностi полiетнiчного суспiльства. М. Мiхновський пропонував йти до незалежностi протореними шляхами захiдних країн, використовуючи творчi потенцiали нацiоналiзму європейського типу.
Проте вiн не брав до уваги того, що, скажімо, у Нiмеччинi та Iталiї XIX століття нацiоналiзм взагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдськi права i свободи, якi ставилися на перше мiсце. Ось тут як раз можемо говорити про гуманізм як такий. До того ж населення цих країн, на відміну від України, було переважно мононацiональним. Цi суттєвi чинники були проiгнорованi i нацiональна iдея у викладi М. Мiхновського не знайшла на початку столiття широкого визнання серед українства.
Доля розпорядилася так, що тільки через кілька десятків років палкий заклик Міхновського був почутий. Але завдяки йому на авансцену історії вийшов новітній український націоналізм.
Чіткі і зрозумілі постулати “Самостійної України” потребували філософського осмислення, а подекуди обґрунтування, що не завжди базувалося на раціональних і прагматичних концепціях.
C. Ленкавський зазначав [15]: “Як система цінностей, що означує відношення людини до чогось, що є поза нею, ідеольогія націоналізму є світоглядом або релігією. Але як система, що означує відношення до світу існуючого потенціяльно, тобто існуючого в душах визнавців світогляду чи релігії націоналізму, ідеольогія є реальним пляном перетворення існуючої дійсности, - політичною програмою. Це друга сторінка ідеольогії. Третьою й останньою сторінкою ідеольогії є проекція свідомої волі на площу життя, - реалізація, фільософічно чи психольоґічно санкціонованих ідей, згідно з плянами реальної програми. Щойно ці всі три сторінки, разом взяті, дають суцільну й завершену ідеольогію”. Відповідно до класифікації С. Ленкавського, теорія націоналізму Миколи Міхновського є радше планом перетворення існуючої дійсності, яка склалася на той час, тому ставиться під сумнів сама можливість називати вчення Міхновського ідеологією.
Річ у тому, що Україна після поразки Визвольних Змагань 1917-1921 рр. опинилася поза політичними і юридичними категоріями. На мапі світу вона існувала як територія, пошматована багнетами армій суміжних держав.
За таких обставин “вольовий націоналізм” Дмитра Донцова став відповіддю на головне питання: “А чи не зникла Україна назавжди?”
Донцов Дмитро Іванович (29.08/10.09.1883 - 30.03.1973) [27] - літератор, політик та історіософ, фундатор інтегрального націоналізму. Народився поблизу м. Мелітополя (тепер Запорізької обл.). Фах правника здобув у Санкт-Петербурзькому університеті, який закінчив 1907 р. Студентом розпочинає інтенсивну політичну діяльність. 1905 р. вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії, його двічі заарештовують (1905 р. у Петербурзі та 1908 р. у Києві). Після другого арешту емігрує до Австро-Угорщини, де студіює право у Віденському університеті, розгортає політичну діяльність у Галичині. З 1913 р. пориває з соціалістичними ідеями, відмежувавшись на 2-му конгресі українських студентів від УСДРП (“Сучасне політичне положення нації й наші завдання”, 1913), засуджуючи все ще впливові в Галичині москвофільські ідеї (“Модерне москвофільство”, 1913), закликаючи до відокремлення від Росії. З 1914 р. живе у Відні й Берліні, аз 1916 р. - у Швейцарії, активно включається в роботу Союзу Визволення України, який відтак очолює. На початку 1918 р. повертається до Києва, де працює в гетьманських урядових структурах, створює (разом з В. Липинським, В. Шеметом) Партію хліборобів-демократів. З 1919 р. знову в Швейцарії - на чолі Українського Пресового Бюро. У часи першої світової війни та визвольних змагань видає праці “Українська державна ідея та війна проти Росії” (1915), “Історія розвитку української державної ідеї” (1917), “Українська державна думка і Європа” (1919), “Підстави нашої політики” (1921). У 1922 р. повертається до Львова, де редагує ЛНВ (1922 - 32) та Вісник (1933 - 39), друкується в німецькій, швейцарській та польській періодиці. У 1926 р. видає книгу “Націоналізм”, яка справила помітний вплив на політичні й інтелектуальні процеси в Галичині. З кінця 1939 р. знову в еміграції (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), з 1947 р. до самої смерті живе в Монреалі, де певний час (1948 - 53) викладає українську літературу в університеті. За роки перебування в Канаді опубліковані “Хрест проти диявола” (1948), “Правда прадідів великих” (1952), “Поетка вогненних меж”, “Росія чи Європа” (1955), “Московська отрута” (1955), “Від містики до політики” (1957), “За яку революцію” (1957), “Незримі скрижалі Кобзаря: містика лицарства запорозького” (1961) та ін.
Як вже зазначалося, у 1926 р. український читач дістав до рук новий твір Донцова, який досі, з одного боку, вважається підставовою книгою українського націоналізму, а з іншого, продовжує бути предметом гострої критики, а то й засуджування. “Націоналізм” - твір особливий своїм змістом, стилем та й загальним тоном, що не завжди дозволяє дати об’єктивну оцінку та провести зважений аналіз. З “Націоналізмом” багато хто асоціює перш за все такі поняття, як “аморальність”, “культ крові і ножа”, “ірраціоналізм”, апотезу “чину для чину” і навколо цих понять в основному ведеться вся дискусія. Цікавим є той факт, що, наприклад, для українських правих кіл Донцов є звичайним плагіатором, бо, мовляв, він використав працю В. Липинського (про нього мова піде дещо пізніше) і свої ідеї та концепції прямо “списав” з “Листів до братів-хліборобів” (О. Назарук і сам В. Липинський). Маючи на увазі, однак, всі ці закиди й звинувачення, треба сказати, що “Націоналізм” Донцова займає важливе місце в розвитку української думки. В цьому творі Донцов виклав свою політичну філософію. Наприклад, для визнавців “організованого націоналізму” автор “Націоналізму” є несприятливим, бо пропагує “вольовий націоналізм” без українського змісту (В. Мартинець). Для демократів і соціалістів різних напрямків Донцов був і досі є речником “українського фашизму”, який “імпортував” на україну фашистські і нацистські ідеї (М. Стахів, К. Коберський-Пушкар, В. Левинський). “Фашистом” і “людоненависником” вважали Донцова колишні комуністичні автори (В. Ю. Євдокименко, М. М. Олексюк).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
