Раптом розчинилася стіна, наповнило хоромину солодке світло, відтоді й дотепер почали в тій країні будувати світлиці.
ПРИМІТКИ
Твір написано, ймовірно, у 70-х. роках XVIII ст., можливо, у 1713 р.
1.Сюжет притчі про безногого та сліпого мандрівника, відомий щез античності. Притча ввійшла у фольклор.
2.Йдеться про євангельську притчу про бідняка Лазаря та багатія, який пожалів подати бідному милостиню. Після смерті Лазар потрапив у рай, а багатій—у пекло, звідкіля випрошував у Лазаря краплину води (Євангеліє від Луки, 16:19-—26).
3.Назва міста тут символічна: мирний город. Ураній (Уран) — у грецькій міфології вважався божеством, що втілював небо.
4.Вільха вважалася відьомським деревом, через це й вільховий богослов — поганин.
5.Буття, 32:30.
6.Можливо, це переказ слів із Книги пророка Ісаї (50:10): «Хто ходить у темряві, світла ж немає йому, хай надіється він на Господнє ім'я і хай на Бога свого опирається!»
7.Послання апостола Павла до євреїв, 13:8.
8.У перекладі 1. Огієнка: «Рада в серці людини — глибока вода» (Приповісті Соломонові, 20:5).
9.У перекладі І. Огієнка: «Ти даєш більшу радість у серці моїм» (Псалтир, 4:8).
10.Дії святих апостолів, 10:14.
11.Тут переповідається фольклорна оповідка про ляха, яка побутувала ще на початку XX ст. (записав її Б. Грінченко).
12.Тут обіграно російську приказку: «Не красна изба углами, а пирогами».
13. … байка переказує мандрівний сюжет середньовічної повчальної літератури, поширений у фольклорі як анекдот, але Сковорода опрацював його по-своєму.
Друкується за: Сковорода, Григорій.Твори: у 2т. – К: Тов "Видавництво"Обереги", 2005 – 2-е вид. виправ. (Київська б-ка давнього укр. писменства. Студії; т.5 – Парал. Тит. арк. англ.. Т. 1/ Передм. О. Мишанича – с. 325-335, 497-498
ПАМФІЛ ДАНИЛОВИЧ ЮРКЕВИЧ (1826 – 1874)
П.Д.Юркевич – видатний релігійний філософ, педагог, науковець. Народився 16 лютого 1826 року в с. Ліплява, Золотоношинського уїзду, що на Полтавщині. Будучи сином православного священика вступає до Полтавської духовної семінарії яку закінчує у 1847 році. Майбутню свою долю Юркевич не пов’язує з богослов’єм і вирішує вступати до медико-хірургічної академії. Це не сподобалося батьку, і за його наполяганням у 1847 році він ступає до Київської духовної академії, де вчиться 5 років. Здібності талановитого учня були помічені керівництвом академії і П.Юркевичу запропонували продовжити наукову діяльність в стінах академії, і зараховано на посаду „вихователя по класу філософських наук”. В 1852 році Юркевич отримує ступінь магістра з пере найменуванням в бакалаври академії. З 1854-1856 роки – асистент інспектора Академії. Але адміністративна робота не сподобалася Юркевичу і він звільняється з цієї посади. Після звільнення починає викладати філософію та німецьку мову, а в 1858 році йому було присвоєно звання – екстраординарний професор. До Київського періоду діяльності філософа відносять написання таких творів як: „Ідея”, „Сердце и его значение в духовной жизни человека по учению слова Божия», „Материализм и задачи философии”,”Из науки о человеческом духе”, ”По поводу статей богословского содержания, помещенных в «Философском Лексиконе»”, „Мир с ближними, как условие христианского общежития”, „Доказательства бытия Божия”, „Язык физиологов и психологов”,,Разум по учению Платона и опыт по изучению Канта”
Рішенням міністерства освіти у 1861 його призначено професором Московського Університету на кафедрі філософії. Серед його студентів були майбутній російський філософ В. Соловйов, який високо цінив виклади й творчість свого учителя, а також історик В. Ключевський. Крім праці в університеті, Юркевич викладав педагогіку в учительській семінарії, а також виступав з публічними лекціями на філософські теми.
Юркевич належав до представників «ідеал-реалізму», в теорії пізнання підкреслював значення емоційних елементів. Полеміка Юркевича проти матеріалізму та позитивізму привела в часи панування цих течій в російському суспільстві до нападів на нього з боку „прогресивної” журналістики, особливо М. Чернишевського, що довело до бойкоту творчості П.Юркевича.
Філософію Юркевич визначають конкретним ідеалізмом, або „філософією серця”. Він розвиває вчення про людину як вільну, індивідуальну, конкретну й відповідальну істоту. Людина є центр, темою його філософії, а серце в його вченні — хоронитель і двигун фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя, багатогранних почувань, зворушень, пристрастей, центр її морального життя.
Творить П.Д.Юркевича високо цінили В. Соловйов, Г. Шпет, Д. Чижевський, В. Рудко, підкреслюючи його зв'язок з українською філософською традицією (Г. Сковорода, М. Гоголь) та об'єктивну цінність і модерний характер його думок.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
1. Яку роль П.Юркевич відводить серцю в здійсненні моральних вчинків?
2. Як співвідноситься моральний закон у науці та релігії?
3. В чому лежить начало морально-добрих вчинків людини?
4. Чи є тотожними поняття розумний та морально-добрий?
5. Чи може мораль витікати з розуму?
6. Як взаємодіють між собою свобода та моральний вчинок?
7. Чи можна вважати вірним твердження, що вся мораль людства є витонченим та освідченим егоїзмом?
8. Як Ви вважаєте, можна діяти морально виходячи із розрахунку розуму задля вигоди чи подяки?
9. Що є основою релігійної свідомості людського роду?
10. Чи підпорядковуються прагнення та поклики серця раціональному осмисленню?
11. Джерелом чого виступає серце?
Сердце и его значение в духовной жизни человека по учению слова Божия
1. Если сердце есть такое средоточие духовной жизни человека, из которого возникают стремления, желания и помыслы непосредственно или тою стороною, которая не вытекает с математическим равенством из внешних действующих причин, то самая верная теория душевных явлений не может определить особенностей и отличий, с какими они обнаружатся в этой частной душе при известных обстоятельствах. […] Таким особенным, не исчезающим в роде существом знает себя человек в непосредственном самосознании, которое поэтому открывает ему не душу вообще, не всякую душу, а эту особенную, с особенными настроениями, стремлениями и помыслами; общая же теория душевной жизни получается, как и всякая теория, посредством сравнений, обобщении и отвлечений от частных опытов. Отсюда мы можем заключить, что, хотя бы в истории природы все было подчинено строгому механизму, не позволяющему изъятия, в истории человечества возможны факты, события и явления; которые будут свидетельствовать о себе своим простым существованием и возможности которых нельзя ни допускать, ни отрицать на основании общих законов, известных нам из науки о душе. […]
В сердце человека заключается источник для таких явлений, которые запечатлены особенностями, не вытекающими ни из какого общего понятия или закона. По общим законам душевной жизни мы можем обсуживать только ежедневные, обыкновенные, условленные обычным течением вещей явления человеческого духа, потому что эти законы сняты или отвлечены от этих одинаковых или однообразных явлений. Поэтому там, где мы встречаем явления, выступающие из этого обыкновенного ряда, мы должны исследовать первее всего их простую действительность, не заслоняя ее общими законами, потому что еще никто не доказал, чтобы душа повиновалась этим общим законам с механическою необходимостью, как мертвая и недеятельная масса. Притом, если нельзя допустить, чтобы здесь, как в области физики, действия и противодействия были равны, то, с другой стороны, необыкновенные события, как доказывают опыты, всегда происходили среди каких-либо особенных обстоятельств. С нашей точки зрения весь остальной мир представляется нам, как река, которой широту и глубину легко измерять по общим правилам; но, плывя вверх по этой реке, вы, может быть, неожиданно встречаете такой водоворот, такое быстрое и запутанное движение волн, то раскидающихся в широту, то низвергающихся в глубину, что общие правила измерения могут быть прилагаемы здесь очень неточно. Может быть, подобная аналогия руководила мыслию того великого психолога, который сказал: «Источник природы в сердце человека», потому что и в самом деле мы здесь стоим у истоков, которых направление внутрь и в глубину неизвестно для нас: явления могут быть замечаемы здесь только после того, как они возникли, а из какой определенной глубины, в каком направлении и порядке и в каких особенных видоизменениях возникнут они, этого нельзя определить ни по каким общим законам.
Если, однако же, человечество единогласно заканчивает все свои изъяснения в религиозной вере, если оно умеет концы или начала всех нитей жизни, знания и деятельности сводить к Богу, то это религиозное сознание наиболее оправдывается натурою человеческого сердца, за которую мы уже не можем стать, чтобы подсматривать еще другие, слагающие ее причины, и которая поэтому обладает всею непосредственностию бытия, положенного Богом; и наоборот, новейший рационализм, признающий религиозное сознание человечества чем-то несущественным или даже обольщением невежественного ума, находит соответствующие основания в учении о душе как такой хотя бы-то и духовной сущности, которую все еще можно изъяснять из других составляющих ее деятелей. Употребляя неточный образ, можно сказать, что в сердце мы имеем такие истоки вод, которые не могут, в свою очередь, образоваться из совокупления мелких и отдельных ручьев, но могут происходить только и единственно из общего и безграничного океана вод. Откровение выражает эту мысль с глубочайшею истиною, когда говорит, что Бог непосредственно или самолично вдунул в человека дыханіе жизней (Быт. 2, 7). […]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22
