Вільна самосвідомість людини "вириває" його із природи, відокремлює його від божества, і навіть протиставляє його ім. "Але воля, що виривається, сама божественна". Прагнення до істини, воля до істини волає до божества: у знанні осягається те, що робить дійсність нестерпної, у прагненні до істини відчувається зв'язок з божественним. Але сама вільна воля - це границя між божественним і незначним, це "щілина" буття. Для досягнення трансцендентного необхідний "стрибок" через цю "щілину", коли заперечливе протистояння (у сумніві, у неприйнятті будь-якого результату пізнавальних прагнень як остаточно достовірного) перетворюється в прийняття, у довірливу самовіддачу. "Тільки божество, що дозволяє мені стати мною самим через мою волю, дозволяє мені перебороти протистояння за допомогою буття як самості; але не за допомогою якогось чудесного акту, а тим, що я у своєму безпосереднім бутті зв'язую себе з Єдиним, з яким я історично безумовно залишаюся зв'язаним. Тільки з ним я стаю самим собою, тим, що я йому себе вручаю. Самовіддача відбувається у Світі; без посередництва Миру немає шляхів до трансцендентного". Самовіддача (на противагу неприйняттю, що доводить до самогубства, протистоянню) - це готовність жити, приймати життя, який би вона не була. Але життя ця залишається наповненої сумнівами, Бог завжди неоднозначний у своїх шифрах, а людина постійно вільна. "Божество не бажає сліпої самовіддачі, воно хоче волі, що пручається, і тільки із протистояння може виникнути справжня самовіддача". Тому довіра не знімає питання, а життя - завжди напруга. Зі своєї сторони, заперечення Бога - теж вираження, хоча й негативне, зв'язку із трансцендентним; протистояння трансцендентному - вид його збагнення. Більше того - "воно може бути глибше, ніж віра, що обходиться без питань" "Сперечатися з Богом - виходить, шукати Бога. Усяке "ні" хоче деякого "так", але воістину й по справедливості. Будь-яка самовіддача, якщо вона справжня, можлива тільки через переборений опір". І, відповідно, опір гасне, якби людина дійсно могла б обійтися без Бога. Але якщо це можливо, те, згідно Ясперсу, людина перестає бути людиною, оскільки "опір - це властиво людська якість". Поки людина жива, і поки він людина, у його душі ведуть постійну суперечку Ангел і Демон, суперечливі образи його власного, самостійного Я. Вони залишають людину лише тоді, коли він відмовляється від вибору, від волі; коли його буття стає безглуздим - або повністю раціональним. Ангел веде до Світла, воно джерело віри, воно знає закон і порядок миру. Демон указує в Тьму, що валить людину в страх. Він руйнує світовий порядок, віру у Світло. Але "Ангел і Демон - це як би роздвоєння того самого: цілісності мене самого... Вони - керівники душі на шляху становлення екзистенції, вони вказують дорогу, самі залишаючись у тіні, або антиципації, яким, у якості таких, мені не слід довіряти. На моєму шляху я не зустрічаю нічого міцного, а постійно в інших обличчях спливаючі межі видимості, у яких вони дозволяють чути їхнього голосу, ніколи остаточно повністю не відкриваючись". У своєму прагненні до нескінченного людина завжди є щось більше, ніж він є: у цьому, зокрема, складається його історичність; його можливості не вичерпані ні в який момент його життя. Його порив до трансцендентного втілюється вже в тім, що він сприймає мир як сукупність шифрів трансцендентного. Увесь світ, включаючи і його самого, суб'єкта, розуміється як сукупність шифрів! Людина, оскільки він завжди є щось більше, ніж він є, не осягає себе самого остаточно. І вже тому він шифр для себе самого. Якщо він це розуміє, то він ближче всього до трансцендентного; мовою міфології й технології ця свідомість трансцендентного виражається у твердженні, що він, людина, створений по образі й подобі Божою. Пізнаючи самого себе, тобто кінцеве в будь-який момент істота - він створює собі картину цілого. Але чи є ця картина дійсно скільки-небудь адекватною картиною цілого, або в ній акцентована увага на частковостях - чіткої відповіді ні, він суперечливий. Усяке подання про Єдиний - світі як космічній природі, як історії, керованої провидінням, як екзистенції одиничних особистостей - сумнівно. Кожне із цих подань - шифр. Людина як природна істота всього частіше проявляється в її почуттєвому початку - еротиці. Але - якщо вона не у переросла вакханалію, якщо в ній здійснена комунікація людини з людиною. Тоді вона - теж шифр трансцендентного; звідси самовіддача в любові. Інший шифр трансцендентного - єдність людини з його миром. "Суспільство й держава стають позитивною дійсністю людини, що себе ототожнює з ними". Людина, не руйнуючи себе самого, не може забути про суспільство, родину, державі, професії. Він знаходить себе тільки в них. Але трансцендентне проявляється тут тільки в тому випадку, якщо всі ці й інші інститути соціальності не поглинають особистості людини, а допомагають йому в його самопізнанні й самоздійсненні. Третій шифр - воля. Вона, як ми вже знаємо, невідривна від екзистенції, а не людина - не більш ніж природний об'єкт. Воля свідчить про його якісну відмінність від природи, від "емпіричного буття". Вона разом з тим допомагає людині зрозуміти його занедбаність у відмінний від нього, далекий йому мир, коли залишається лише "сподіватися на пощаду" трансцендентного; Бог не дає гарантії на порятунок - він, в остаточному підсумку, дарує мені те, чого я ніколи б не досяг самотужки. "Трансцендентне йде до людей, як людина робить себе підготовленим до нього, і сама ця полегкість разом з видом підготовленості є його шифр".
Читати шифри нас учить мистецтво у всіх його видах (архітектура, музика, пластика) і філософія, зрозуміла як метафізика (включаючи історико-філософські міркування), зрозуміло, під тим кутом зору, що задає філософія екзистенціалізму. Однак, будь-яка істинно філософська доктрина протилежна позитивізму - цьому продукту й ґрунту "науки"; "... замість шифрів він одержує в остаточному підсумку порожній понятійний механізм або порожнє знання-ніщо (Nichtsein)". Ідеалізм звертає увагу на духовну цілісність - верб цьому його сила - але зупиняється "на поверхні" речей: він не бачить в очевидній цілісності шифру, затверджуючи онтологічну тезу про "єдність протилежностей": "ідеалізм - це філософія щастя".
Екзистенциалістська філософія не пропонує щасливого заспокоєння; подібно позитивізму, вона визнає фактичне в якості базового для нескінченного пізнання, але визнання абсолютної історичності, екзистенції в прикордонних ситуаціях і комунікаціях забезпечує їй контакт із тим, що "за межами" фактичного буття, із трансцендентним. Сама тимчасовість з'являється перед екзистенциалістським філософом як шифр трансцендентного, звичайно ж, неоднозначний. І найбільше "рішучим" шифром трансцендентного, по Ясперсу, є смерть, кінцівка людського буття, і екзистенція в смерті, а також у різноманітних формах катастрофи (Scheitern), краху того, що вживає людина. Катастрофа - тільки людське "якість": тварина тільки минуща, воно не знає катастроф, оскільки існує " для-себе" тільки в сьогоденні; у нього немає неоднозначними, обтяженими сумнівами проектів на майбутнє; і, головне, немає прикордонних ситуацій, у яких відчуємо крах. Так уже влаштована людина: "У прикордонних ситуаціях стає очевидно, що все позитивне для нас пов'язане зі стосовним до цього позитивного негативним. Немає гарного без можливого й дійсного злого, немає щирого без помилкового, життя без смерті; щастя зв'язане зі стражданням... У всім Dasein я можу побачити антиномічну структуру". Але адже саме "нестійкість" буття, постійна погроза "катастрофи" змушує людини шукати міцне, неминуще, бачити знак неминущого в більш-менш емпірично стійкому, триваючому. Борг, терпіння, надія в душі людини протистоїть нігілізму й пристрасті до руйнування, свідчачи про трансцендентний, про Бога. Вони натякають про спокій, хоча ніколи не дають абсолютної гарантії цього спокою; досить того, що піддана краху екзистенція здатна переводити неоднозначна мова трансцендентного в "саму однозначну буттєву очевидність". "Не радісним зануренням у досконалість, а на шляху страждань, дивлячись на невблаганний лик повсякденного буття... можлива екзистенція здатна досягти того, що не плановано й стає противним змісту, якщо його побажати: випробовувати буття в катастрофі". Така концепція людського буття релігійного екзистенціаліста К. Ясперса. Не зайво буде помітити, що книга, у якій вона представлена систематично (і на якій ґрунтувалося наше подання цієї концепції), тритомна "Філософія", уперше побачила світло в 1932 р., у Німеччині, що швидко перетворювалася в гітлерівську Німеччину. І симптоматично, що присвятив Ясперс цю свою працю - основна праця про сутність людського буття, про волю, відповідальність, совісті - дружині єврейці, що стала мимовільною причиною (звичайно, тільки однієї з багатьох) краху університетської кар'єри філософа. Не менш симптоматично й передмова до I тому "Філософії". "Наш спосіб філософствування, - пише тут Ясперс, - корениться в традиції вільної думки минулого тисячоріччя". Він підкреслив далі, що намагається зберегти спадщину ясності грецької філософії, твердості геройського духу північних народів, глибини єврейської душі. К. Ясперс залишався серед тих деяких, хто протистояв руйнівному націоналізму провісників "нового порядку", який мав намір існувати тисячоріччя. Він, у ряді цих деяких, зберіг добре ім'я німецької філософії. І він же - цілком природно! - після розгрому гітлеризму, висунув тезу про "метафізичну провину" німців за своє минуле - теза, що стала одним з наріжних каменів будинку сучасної правової держави, і він же різко критикував небезпечну тенденцію відродження мілітаризму, що виявилася в політику Аденауера. Філософські міркування, політична діяльність, особисте життя стали в цій людині в разючій єдності. Він прожив життя гідно.
1. Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западноевропейской философии. - М., 1996.
2. Губин В.Д. Онтология. Проблема бытия в современной философии. - М., 1998.
3. Богданова И.Н. В поисках адекватной формы знания (В. Соловьев и К. Ясперс) // Эпистемы: Альманах. - Екатеринбург, 1998
4. Власова О.А. Між психопатологією й філософією: шлях Ясперса - К., 2007
Страницы: 1, 2
