Предмет, структура та функції етики
1. Мораль як предмет етики
Поняття «етика» походить з давньогрецького «ethos», що спочатку позначало спільне місце мешкання. У епоху давньогрецької архаїки це слово набуло значення звичаю, характеру, темпераменту, образу думок. Рання грецька філософія надала поняттю «етика» термінологічний сенс, позначивши ним «природу», «натуру», «сталий характер», «норов» того чи іншого явища. Арістотель (IV ст. до н.е.) запропонував прикметник «ethikos» - «етичний» - для позначення «доброчесностей характеру», у відмінності від «чеснот розуму», що надало Арістотелеві можливість використати для позначення науки, яка вивчає етичні доброчесності, іменник «ethice»: найвідоміші праці класика античної філософії, що їх присвячено «природі людини», містять назву «етика» - «Велика етика», «Нікомахова етика», «Евдемова етика». Треба підкреслити, що зміст цих творів, яким майже 2,5 тисячі років, ані у філософсько-теоретичному, ані у морально-практичному аспектах не зменшив своєї значущості.
Історія поняття «етика» ніби повторилася у розвитку римської культури: приблизним латинським аналогом слова «ethos» є слово «mos» («morеs»). Давньоримські філософи, безпосередньо посилаючись на Арістотеля, ввели в літературу прикметник «moralis», який позначав «належне до характеру, звичаю», від чого пізніше було створене поняття «moralitas» - «мораль».
Таким чином, за етимологією давньогрецьке «етика» та давньоримське «мораль» майже співпадають, але у подальшому історико-культурному розвитку зміст цих двох понять набув відмінностей: «етика» - це теорія, вчення, розділ філософії, «мораль» - це живе явище культури, яке вивчається етикою.
Моральна сфера людського життя є чи не найскладнішою, оскільки поняттям «мораль» охоплюються такі його аспекти, як:
- правила, які регулюють людську поведінку, зокрема, міжособистісні та професійні стосунки;
- безпосереднє індивідуальне та групове вираження людяності - піклування про людину;
- особливу сферу ціннісного буття людини;
- засіб обслуговування людської діяльності;
- засіб з'ясування сенсу існування і сфери самореалізації;
- форму духовно-практичного опанування світу - форму суспільної свідомості, або духовного життя суспільства;
- форму самосвідомості людини.
«Етика» на побутовому рівні частіше за все розуміється як «мудрість життя»; за часів Арістотеля етика, частіше за все, синонімізується з практичною філософією.
В останні роки поняття «мораль» ніби зменшило свою визначеність й актуальність, але можна стверджувати, що чим більше суспільство і люди втрачають у своєму духовному житті, тим більш особистим і потаємним стає для людини те, що охоплюється поняттям моралі.
2. Проблема походження моралі
З'ясування сутності моралі, її специфіки, функцій, структури може здійснюватися з різних світоглядних та методологічних позицій, перш за все, пов’язаних з тлумаченням виникнення людини, в залежності від чого прийнято говорити про релігійні, натуралістичні, соціально-історичні концепції моралі.
У релігійних концепціях мораль тлумачиться як те, що дано самим Богом, підкреслюється її універсальний, загальнолюдський характер, - тобто «єдина мораль» поширюється на всіх людей без винятку: всі є рівними перед її вимогами, які є обов’язковими для усіх. Релігійна етика наповнює мораль високим духовним змістом, захищає її від спрощення, утилітарності. Однак релігійні концепції виносять витоки моралі за межі суспільства й недооцінюють значення особистості у становленні моральної свідомості. Більш того, різні релігійні системи створили різні - за змістом та вагою - системи моральних цінностей, які й досі тією чи іншою мірою заперечують одна одну (наприклад, в ісламській моралі одна з найвищих чеснот та обов’язків мусульманина полягає у знищенні «невірних», за що пропонується майже миттєвий «рай», але християнська мораль заснована на протилежному принципі - непротивлення злу насильством: заповідь «люби ворога свого»).
Натуралістична етика шукає витоки моралі у світі природи, у «біологічній» природі людини; провідні ідеї натуралістичної етики висловлені у творах діячів Просвітництва (Т. Гоббса, Б. Мандевіля, К.А. Гельвеція), пізніше - у творах Ч. Дарвіна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна, 3. Фрейда, К.-Г. Юнга, В. Ефроїмсона, П. Симонова та ін. Згідно з цією позицією, поява моралі тлумачиться як закономірна фаза у процесі еволюції тваринного світу, тобто абсолютизується значення біологічного чинника у виникненні моралі. Сутність моралі тут вбачається, врешті-решт, в інстинктах самозбереження та продовження роду (виду).
Більш виваженим і глибоким здається соціально-історичний підхід до виникнення людини й моралі, запропонований ще Арістотелем. К. Маркс, Е. Дюркґейм, М. Вебер та ін. обґрунтовували соціальну природу моралі, її витоки шукали у розвитку суспільного життя. На думку прибічників соціально-історичного підходу, мораль є наслідком матеріально-економічних відносин суспільства, її виникнення пов’язується з необхідністю забезпечення суспільного (людського), на відміну від тваринного, способу життя, з потребами координації, узгодження індивідуальної за характером діяльності з колективною взаємодією для виживання людини за суворих умов життя первісних спільнот, з необхідністю регулювати людські стосунки, упорядковувати людське спілкування тощо.
Але останнім часом фіксується тенденція до синтезу раніше протилежних методологічних підходів, ураховуючи і такі нові позиції, як, наприклад, гендерний підхід. Справа у тім, що у філософсько-історичній літературі (М. Штірнер), у психоаналізі (З. Фрейд, Е. Фромм) неодноразово висловлювалися ідеї про своєрідний «паралелізм» первісного - архаїчного - досвіду людства і індивідуального досвіду дитинства; у ХХ ст. подібні ідеї були залучені до соціобіології та когнітивної епістемології (Д. Смайллі, Г. Фолмер) для пояснення формування людської свідомості та мовної комунікації. Ця паралель полягає у тому, що досвід, аналогічний родовому, може бути пережитим людиною у родинних стосунках, головним чином, у відносинах між матір’ю та дитиною. Можна погодитись із Р.Г. Апресяном у тім, що той досвід, який переживається і засвоюється дитиною, є антропологічною передумовою (засадою) формування змісту і характеру моралі, причому, саме материнська любов розглядається дослідником як еталон абсолютної й безумовної безкорисності і самовідданості. З боку ж дитини формується природно-егоїстичне «відношення користувача». Безпосереднє задоволення простих потреб явно чи неявно асоціюється у дитини з матусиною турботою, тобто з безкорисним служінням, самопожертвуванням. З психологічної точки зору, свідомість людини «програмується» таким чином, що саме ці прояви материнською любові сприймаються як безсумнівно позитивні цінності. Мораль є результатом соціокультурного «зняття» досвіду цих стосунків, тобто об’ективування, абстрагування таких характеристики людських взаємин, як безпосередність, самовідданість, безкорисна турботливість, які притаманні стосункам між матер’ю та дитиною. В існуванні людини мораль виникає під час зрозуміння індивідом своєї відмінності від інших, відокремленості від родини, перш за усе, від матері. Якщо продовжити паралель між історичним розвитком родової общини та індивідуальним досвідом стосунків у родині, то розпад первісного колективу можна уподібнити першим крокам соціалізації - спілкуванню з батьком. На думку Е. Фромма, мати вносить у свідомість дитини ідеї любові, рівності та терпимості, на відміну від батька, який вносить ідеї розуму, дисципліни, індивідуалізму, ієрархії, необхідності підкорятися.
Таким чином, походження моралі відбувалося як тривалий культурно-історичний процес, підготовлений природними і соціальними чинниками. Є підстави розуміти мораль, яка є продуктом суспільно-історичного розвитку, що розгортається на основі й у процесі практично-духовної діяльності людей, як своєрідну «компенсацію» за розпад безпосередніх родинних зв’язків під час переходу від архаїки до цивілізації, та, з іншого боку, як певну «адаптивну стратегію», яка, поряд з культуротворчістю, й понині забезпечує виживання людського роду. Інакше ця интегративна (синтетична) концепція походження та сутності моралі називається культурологічною.
3. Специфіка і структура моралі, її головні соціальні функції
Мораль відбиває цілісну систему поглядів на суспільне життя, переконань, зв'язок суспільства і особистості, залежність певних звичаїв, традицій, норовів, норм від суспільних інтересів. Зміст реальних вимог, приписів визначається конкретно-історичними соціальними умовами, матеріальними і духовними чинниками. Отже, мораль є соціокультурним феноменом, а не результатом людського свавілля, вона об'єктивно обумовлена і виступає необхідною формою самореалізації суспільних індивідів. Мораль - це сукупність вимог, приписів, цінностей і принципів щодо поведінки людини у ставленні її до суспільства, соціальних інститутів, суб'єктів, до інших людей і до самої себе з позицій добра чи зла.
Мораль передбачає певне ціннісне ставлення людини до природного світу, суспільства, спільнот, соціальних інститутів, соціальних суб'єктів, інших людей і до самої себе. Моральні цінності (ідеали - уявлення про добро, справедливість, відповідальність, почуття дружби, любові тощо), що виникають та існують у суспільстві, сприймаються моральною свідомістю людини, кристалізуються в її ціннісні орієнтації, переконання, соціально-психологічні настанови й реалізуються у вчинках, лінії поведінки на життєвому шляху особистості. У моралі санкція моральної свідомості дій соціальних суб'єктів здійснюється у формі оцінки (схвалення чи засудження), яка відповідає поняттям добра чи зла, справедливості, блага.
Сутність моралі неможливо з'ясувати поза зв'язком із суспільною практикою, діяльністю, поведінкою людей як соціальних суб'єктів. Специфіка моральної діяльності полягає у тому, що її «у чистому виді» не існує: моральний аспект включений до всіх видів діяльності (професійно-трудової, або економічної, соціально-політичної, сімейно-побутової, науково-пізнавальної, художньо-естетичної тощо) і реалізується в них, сприяючи або ж, навпаки, зашкоджуючи досягненню суспільного ідеалу. Точно так же не існує й моральних відносин «у чистому виді»: вони є невід’ємною складовою будь-яких людських взаємин, що реалізуються у спілкуванні на індивідуальному рівні. «У чистому виді» існує лише моральна свідомість того чи іншого часу, країни, соціальної групи чи індивіду, що проявляється у моральних почуттях, уявленнях, поняттях, судженнях. Почуття (провини, розкаювання тощо), вимоги (чесноти, норми, кодекси тощо), інші прояви моральної свідомості є ні чим іншим як специфічними формами описання моральних відносин і «приховують» конфігурації реальних суспільних взаємин між людьми, інколи викривлюючи у свідомості реальні моральні відношення. Отже моральне життя ніби подвоюється, розсікається на два рівні: сферу сущого (реальну практику норовів, зразків поведінки) і сферу того, що має бути (нормативні настанови моральної свідомості).
Страницы: 1, 2
